Легенди нашого краю

Науково-практична робота на тему:

«Легенди нашого краю»

Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

Напрям експедиції: «Із батьківської криниці»

2012

Пошукова група:

Павліщук Євген – учень 5 класу

Пептюк Кристина – учениця 10 класу

Чорна Інна – учениця 10 класу

Чорна Марина – учениця 10 класу

Керівник: Гандзюк Сергій Васильович – вчитель історії

Отроківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Новоушицького району

Хмельницької області

Ліс Костяниха

Костяниха, або жили-були Кость і Нея.

   Дуже давно це було. Якось старий Кримняк із синами Костем і Соколетом оглядали поле. Соколет показав рукою у бік лісу: усі повернули голови у той бік, куди показував старший син. З боку, де виднілись лісові верхівки, в’їжджали троє вершників. Ближче стало видно, як на воронім коні попереду їхав вродливий чоловік років сорока, а поруч на білім коні – юна красуня з чорними очима і золотавим волоссям. Позаду них, на чорнім коні – страшний чоловік, схожий на чаклуна.

   Зупинився молодий пан, зістрибнув з коня, поклонився людям низько до землі, скинув дорогу шапку і сказав:

---Прийміть, люди добрі, нас тут жити, бо дуже ваша земля до серця припала. Ми люди не горді і може, вживемося з вами. У нас є кому працювати, а хутір наш невеликий, всього декілька хат, тож  будемо разом жити.

---А що? Як люди скажуть, так і буде, - відповів старий Кримняк.

---Клич, Соколете людей.

   Зійшлися люди і вирішили прийняти прибулих. Тут були і мулярі і теслі – робота кипіла. На очах росло село, виростали хати, конюшні, комори, криниці, засівалось усе більше і більше полів – усім цим керував молодий пан, і люди усі його дуже поважали, слухались. Старий же сидів у холодочку, був він зовсім сліпим. А молода панянка, яку звали – Нея, усе вишивала шовком, чорної роботи вона не робила. Люди думали, що красуня – донька молодого пана.

   Втратив невдовзі сон і спокій молодий Костя через ту красуню.

---Та вона на тебе й дивитись не схоче, - підливав олії у вогонь старший Соколет, який уже мав сім’ю.

   Так промайнуло літо, зібрано непоганий урожай, добавилось худоби у череді та отарі. Ще більше прихилився простий люд до Росоша, так звали молодого пана. От тільки Росош весь час був якийсь сумний. Довго вмовляв Костя свого батька, аби той поговорив із Росошем про юну красуню.

   Про що говорили старий Кримняк і Росош, Костя не дізнався. Тільки, коли старий повернувся додому, то наказав синові іти до пана. Лише хлопець переступив поріг дому Росоша, як господар одразу ж запитав: «Ти любиш Нею? Якщо любиш, то скликай народ.»

   Вдарив Костя у дзвін. Люд зійшовся вмить. Величавий і гарний, зійшов на поміст Росош і підніс ліву руку свою, на якій заблищав дорогий діамантовий перстень. Значить, пан був не одружений? Справа у тім, що пан весь час носив рукавичку на лівій руці, і люди думали, що та рука у Росоша хвора. Народ затих.

---Слухайте, мої друзі – почав Росош.

--- Вісімнадцять років тому, я понад усе любив матір цієї красуні, - і він показав рукою на Нею, що стояла, ніби зачарована, нічого не розуміючи.

---Але її батько, - і він показав другою рукою на дідугана, не хотів віддавати доньку за бідняка. І хоч ми з Данкою любились, та не судилось нам бути в парі, бо я був бідний. І я пішов у світ заробляти славу та багатство. А коли повернувся багатим, моя Данка помирала, народивши Нею. Батько проміняв свою Данку за шматок золота, віддав доньку чужинцю. Коли я зайшов до хати, помираюча Данка впізнала мене і прошепотіла: «Росоше, візьми мою дитину. Вона ні в чому не винна.»

---Не я її батько – сказав тоді я.

---От і ім’я ти їй дав – Нея, - прошепотіла Данка і по хвилі померла. Тільки сльозинка скотилась по змарнілій щоці.

---Я хотів накласти на себе руки, хотів убити старого, але заплакана дитина тої жінки, котру я любив понад усе на світі, і я взяв дитя на руки. Що я мав робити, молодий заможний хлопець з місячною дитиною на руках? Я залишив ту землю, де поховав своє кохання, наймав годувальниць, потім няньок, а потім товмачів, щоб навчали Нею грамоти. От так зростала Дачина донька, і старів біля нас її дід, Данчин батько – мій заклятий ворог. – А  тепер судіть самі, хто я є?

   Бліда, як смерть, стояла біля Росоша Нея, яка нічого цього не знала, думала, Росош – її батько.

---Я хотів взяти Нею за дружину, але коли вони з Костею кохають одне одного, то не хочу, аби це кохання було нещасливим, як моє, - сказав Росош.

   З цими словами він підійшов до Кості, підвів його до Неї і з’єднав їхні руки. Затіпався у риданні старий сліпий чаклун. Заревла юрба: «Слава Росошу!». А Росош відшукав у юрбі пастушку Руту, зеленооку красуню, вклонився їй, узяв за руку і підвів до Кості і Неї. І пішли на поміст дві щасливі пари: Костя з Неєю та Росош з Руткою, і стелили їм люди дорогу квітами, співали обрядові пісні.

   Саме від слів «Костя» і «Нея» пішла назва лісу – Костяниха, який простягається між двома селами: Тимків Новоушицького та Лисець - Дунаєвецького району.

   Є в Дунаєвецькому районі ліс, який називається Кримняк, село Соколець, урочище Росош і долина – Рутка.

Легенда про Отроків.

Джерело в яру під назвою – Голова. З цього джерела «народилося» село.

   Широкий глибокий яр розділяє село на дві частини. У яру є безліч джерел, які утворюють невеличку річечку, яка називається Отроківка, що впадає в річку Ушиця.

   Неповторна природа, чудові краєвиди, чорноземи не могли стояти  безлюдною пусткою, земля приманювала до себе перших поселенців.

   Коли повз яр проїжджав пан ( прізвище його не відоме), то він почув сильне дзюрчання джерельної води ( по – сільському джерело називають – Голова ). Поважний чоловік наказав кучеру зупинитися і спустився у яр, щоб напитись води. Там він побачив трьох юнаків – отроків, обірваних, голодних і наляканих. Також побачив їхню «хату» - величезну розлогу вербу, в дуплі якої вони і жили. Панич запитав їх, що вони тут роблять? Хлопці йому відповіли, що – тут живуть, і що втекли від свого злого хазяїна, який знущався над ними. Втікачів новий пан не покарав, а навпаки дозволив їм оселитися над яром. Саме з над’ярних вулиць почалось заселення села. По цій легенді три юнаки – отроки мали прізвища – Романюк, Гоголь і Шумеляк. Саме в честь цих юнаків – отроків було названо село – Отроків.

   На даний час у нашому селі є дуже багато прізвищ, що походять від отроків – Гоголь. Романюк, Шумеляк. Щоб розпізнавати кожного жителя села серед однакових прізвищ, почали придумувати оригінальні прізвиська, якими наше село дуже “рясне”. І цікаво, що прізвиська передаються від батька до сина чи внука.

   В селі є вулиці, назви яких склалися історично. Назва вулиці Бадівка походить від давнього слова “Бадіка”- що означає-старший за віком чоловік. Можливо, в честь цього чоловіка було названо вулицю. Є ще одне походження цієї вулиці від слова – “баддя” – важке дерев’яне відро із залізною обковкою. Можливо, на цій вулиці жив майстер, який виготовляв бадді і від цього пішла її назва. Вулиця – Ворочок; має таку назву від свого розташування, що нагадує ворочок – конусоподібний мішечок для відціджування сиру.

   Вулиця – Загородня має таку назву, тому що розташована за городами Центральної вулиці. Яр розділяє дві вулиці, тому вони так і називаються – Над’ярні.

   Назва вулиці Дурняки має безпосереднє відношення до часів правління графа Ігнатія Мархоцького; граф роздавав тут землю селянам “за дурно”, тобто безоплатно. Земля тут була раніше не обробленою, з глиною, і не зовсім
врожайною, тому Ігнатій не збирав податків із цих людей.

Боже створіння – скеля «Сивий монах»

Друга версія народження Отрокова

   У лісі, який називається Білавина, є верхня і нижня Ґрота. Нижня Ґрота добудована за ідеєю графа Ігнатія Мархоцького наприкінці XVIII ст., верхня, або, як сільські жителі називають, Стара Ґрота, має природнє походження. Вона має вигляд печери, прорубаної у скалі з вікнами і шістьма сходинками, келією. Археологи довели, що ця печера – є скельний монастир XI ст.

   Монастир має довжину 35 м., діаметр келії – 3 м. висота – 2,5 м. В коридорі монастиря є видовбані місця у камені для ікон і свічок, є різні схованки, які, мабуть, що служили для зберігання свічок, одягу, харчів. На вершині монастиря є джерело, вода якого стікає на виході із монастиря, цю воду 1000 років тому назад пили монахи. Монастир розташований близько 150 м. від річки Ушиця, тому можна вважати, що монахи були не тільки мисливцями, а й справними риболовами і могли себе прогодувати в будь-яку пору року. Діаметр келії дозволяє розпалити вогнище і навкруг нього розміститися трьом чоловікам. Вірогідно за все, монахів було троє і, можливо, в них могли би бути прізвища – Гоголь, Романюк, Шумеляк. До посвячення в монахи вони, можливо були князівськими слугами, або дружинниками. В Київській Русі князівські слуги і дружинники називалися – отроками. За цією версією Отроків заснований приблизно в XI ст..

   За давньою легендою скеля, яка нагадує людське обличчя, оберігала отроків від злих духів, природних стихій, давала силу та творче натхнення до звершення великої справи, яку вони із завзяттям розпочали – безперервна молитва до Бога, розповсюдження християнської віри на племена тиверців-язичників. І звичайно заслужили, щоб на їхню честь було названо село – Отроків.

«Сивий монах» охороняє скельний монастир.

Хрест, оповитий легендою

   В куточку старого цвинтаря є незвичайний хрест. Він на перший погляд зовсім непримітний. Але за ним ховається загадкове і незвичайне дійство, можливо надприродних сил.

   Старожили розповідають, що тут похована дівчина, яка була ворожкою.

Вона померла від укусу гадюки. Тому на її могилі витесана із каменя гадюка звивається кругом хреста. За давньою легендою, якщо в селі довго не було дощу, то жінки, обов’язково – вдови, йшли на цвинтар, наливали свяченої води в отвір, зроблений зверху хреста, крутили хрест три рази кругом своєї осі. Через деякий час приходили чорні хмари і починався дощ. В наш час, це вже перевірений факт. В Отрокові яскраво відображене поєднання язичницьких обрядів із християнськими. Також досить часто використовують ще один ритуал «притягування» дощу – поливають освяченою йорданською водою могили небіжчиків - утопленників. Такий ритуал також досить часто приносить бажаний результат. Все-таки, є небесні сили, якими можна керувати з допомогою людських чар.

   Звичайно, кожна легенда – це половина правди, половина людської фантазії, але ми приймаємо їх такими, які вони є! Ось такі вони, цікаві, повчальні і чарівні легенди нашого краю.