Педідея...

Публіцистично-художнє видання-путівник

Сергій Васильович Гандзюк

Екскурсійно – туристична подорож стежками Миньковецької держави

         «Екскурсійно – туристична подорож стежками Миньковецької держави» - видання для вчителів, учнів, студентів, краєзнавців, для всіх, хто бажає доторкнутись до минувшини Подільської землі, відчути подих сивини віків, познайомитись з культурною спадщиною предків. На читачів та мандрівників чекає захоплююча подорож «Подільською Швейцарією».

    Вступ

          У навчальних програмах 5-11 класів з історії України велика увага приділяється краєзнавству, як основі у вивченні історії України. У 5-7 класах програмою передбачено краєзнавчі та практичні екскурсії для кращого і детальнішого пізнання учнями історії рідного краю. Тож підготовлений екскурсійний путівник стане незамінним помічником для вчителя при проведенні краєзнавчих туристичних екскурсій.  

         Нинішній час відкриває широкі можливості для відродження історичної пам'яті народу. Важливу роль у цьому процесі по­кликане відіграти історичне краєзнавство, яке сьогодні активно освоює нові сторонні грані історичного минулого.   

Історія міст і сіл — одна із ключових проблем, яка висунута на авансцену історичного краєзнавства самим життям. Йдеться про історію кожного населеного пункту, як типу поселення і клітинки суспільного організму.  

    Цікавою по своєму є історія та період існування Миньковецької держави, яку заснував Ігнатій Мархоцький наприкінці ХVІІІ століття. Хто такий граф Ігнатій Мархоцький? І що то за держава з такою незвичною назвою – Миньковецька? У жодному підручнику з історії України не має бодай побіжної згадки ні про постать Мархоцького, а ні про його державу.

А тим часом у ХVІІІ-ХІХ ст. така держава існувала, і не де-небудь, а у нас, на Поділлі, в Ушицькому повіті, на території теперішніх Дунаєвецького та Новоушицького районів.

Граф Ігнатій Мархоцький відмінив панщину у своїй державі, ще у 1795 році, за 53 роки раніше, як це зробили у Австро-Угорській імперії(1848р.), і за 66 років, коли було відмінено кріпосне право в Російській імперії(1861р.). Навіть після смерті графа Ігнатія у 1827 році, занепаду Миньковецької держави, селяни ще довго згадували доброго пана і дякували йому за те, що дав їм волю.

     Тепер, через 200 років у цю історію важко повірити, але рештки руїн замку, давні публікації і ця пізнавальна туристична подорож послужать незаперечними доказами того, що все це відбувалось насправді. Цей невеликий, але дуже повчальний епізод трагічної історії України повинен знайти своє гідне місце в ній, як приклад, що навіть в найважчих умовах можна творити добро, зберігати людяність і служити високій ідеї покращення життя народу.

    Щоб ближче познайомити читачів – потенційних мандрівників із культурним спадком нашого чудового краю, пропоную туристичний маршрут, який проляже двома селами – Миньківцями та Отроковом, так як вони є частково вцілілими носіями архітектурно-культурної спадщини Миньковецької держави.

         Завдання даної праці - глибше познайомити широкий читацький загал – потенційних мандрівників, з історичною долею «столиці» Миньковецької держави -  Миньковець, давнього, але водночас і молодого Отрокова, пробудити інтерес людей вивчати та популяризувати історію свого села чи міста.                                          

         То ж, пропоную захоплюючий туристичний маршрут, який проляже двома селами – Миньківцями та Отроковом, так як вони являються основними  носіями архітектурно-культурної спадщини Миньковецької держави.

          У моєму житті доля розпорядилася так, що за досить незначний відрізок часу довелося помандрувати різними регіонами нашої славної України, побачити чимало дивовижних куточків, якими обдарувала матінка-природа рідну Землю. Але де і коли б я не бував, у моїй душі жило рідне Поділля, рідне село, яке люблю понад усе і відчуваю, мабуть, на генетичному рівні. Та воно й не дивно: саме на цій землі жили і працювали мої діди та прадіди. Тут народився, промовив перше слово «мама», зробив перші кроки, осягав мудрість життєвої науки. Саме в Ушицькому краї, як ніде більше, я відчуваю себе Українцем, справжнім сином свого славного народу.

        Отож, запрошую до подорожі, яку пропоную розпочати із села Миньковець, своєрідної колишньої столиці Миньковецької держави. За 55 км від Кам’янця-Подільського в напрямку Вінниці розташоване село Миньківці Дунаєвецького району. У 20-50-тих роках ХХ ст. – воно було районним центром. А наприкінці XVII - першій четверті XIX століть – столицею так званої Миньковецької держави. Її заснував реформатор Ігнацій Сцибор Мархоцький (1749-1827 рр.), об’єднавши 19 сіл із центром – Миньківці. Сьогодні значно зріс інтерес до цієї особистості. Заодно, ведеться відродження запроваджених ним оригінальних традицій та архітектурних пам’яток, що залишилися після нього. Цим займаються три підприємницькі та одна наукова структури, що вже дало певні результати. В Отрокові влітку та взимку, а у Миньківцях влітку проходять фестивалі та свята,  відкриваються музеї, запрацювали агрооселі.

        Природу нашого краю надзвичайно яскраво і образно описав польський письменник, лікар, відомий подільський краєзнавець ХІХ ст.. Юзеф Роллє: «Закуток цей покраяний глибокими ярами, невисокими гірськими пасмами, пагорбами, де споконвіку розляглися лісові пущі, а на гористих плато королем розвивався розлогий дуб, у міжгір’ях цвіла шипшина. Щодо деревини, то різноманітність була велика: і пахуча липа, і тремтяча осика, і клен в урочистих листочках, а біла береза вдячно потрясала гіллячками, і тужлива грабина, міцний берест, шумний ясень, а навколо тих обривів, наче боронячи доступ до того зачарованого світу, розпустила гілля дражлива тернина».

    «Станеш босою ногою на різнотрав’я,  й пахучий нектар струменями вибризне, з якого бджоли відбирають високоякісний мед. Дикі бджоли в дуплах дерев не вміщувались, роїлись і селились у печерах скал» - так описував Поділля середньовічний автор. Вигідне розташування Миньківців люди оцінили ще тисячі років тому, коли почалося заселення нашого краю. Починаючи із 1407 року Миньківці згадуються в письмових джерелах. Саме у цьому році польський король Ягайло видав грамоту на володіння Миньківцями.

Миньківці. Бельмонт. Малюнок Наполеона Орди. 1871р.

         За переписом 1939 року в райцентрі Миньківці нараховувалось 3511 осіб, у тому числі 1296 осіб єврейської національності. Під час війни німці знищили 70% довоєнного єврейського населення. Наприкінці 50-х років Миньківці втрачають статус районного центру і село перетворюється з містечка в звичайне подільське село. В 1960 році в селі проживало 1830 жителів, нараховувалося 610 дворів.

Історична територія Миньковець - Бельмонт

    Польські поети-романтики у своїх творах називали глибоку долину р. Ушиця «Подільською Швейцарією». На одній з таких граф Мархоцький і заснував весняну резиденцію Бельмонт.

    На жаль, роки і люди не пощадили її. Проте в центрі села можна відвідати меморіальний музей  графа, який створили активісти Центру Мархоцькознавства, що працює в системі Інституту Історії України НАН України. В його експозиції сотні експонатів, які ілюструють життєвий шлях та діяльність славного миньківчанина.

Музей Ігнатія Мархоцького.(Миньківці)

Пам’ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій

         Будинок, де розміщений музей, свого часу також служив  адмінприміщенням для райвідділів міліції, НКВС, гестапо. У підвалі та цокольному його поверхах дотепер збереглися камери, а на підвіконнях вишкрябані прізвища в’язнів. 2010 року перед будинком збудовано пам’ятний знак жертвам Голодоморів та політрепресій.

         На середині схилу біля асфальтної дороги, що веде до с. Антонівка варто зупинитися, щоб попити  мінеральної води і оглянути самі Миньківці та краєвиди майже з висоти пташиного польоту.

Миньковецьке джерело

         Наступним і найголовнішим пунктом маршруту стане село Отроків Новоушицького району. Тут розташовувалася основна – літня резиденція графа Мархоцького. Спочатку туристи потрапляють до недавно відреставрованого палацу Владислава Стадницького – внука місцевого землевласника, який отримав отроківський маєток після його конфіскації в Мархоцьких.  Новий господар маєтку львів’янин Ігор Скальський запланував надалі облаштувати інтер’єри палацу, прибудинкову територію, відновити водоздравницю, якою прославив це місце ще дядько Ігнація Мархоцького – Войцех. Найсміливішим вже можуть, пройшовши через решітчасті ворота маєтку,  покупатися в чималому кам’яному басейні з джерельною водою. Звідти можна оглянути і кутову башту маєтку, а потім вийти на балкон і оглянути травертинову терасу, на якій знаходився до знищення у 1955 році, мавзолей володаря Миньковецької держави.

         Коли ви прибудете в село Антонівку, що за 2 кілометри від Миньковець, можна чекати на попутку, щоб доїхати до Отрокова, але для справжнього туриста пройтися 5 кілометрів, це не проблема! Буквально через 45 хвилин неквапливої, оздоровчої ходьби, і ви вже на початку нашого славного села.

Історія заснування села

         Багато періодів з історії села Отрокова є недослідженими, але в загальному плані – Отроків, по зрівнянні із навколишніми селами, є самим насиченим в історико-археологічному плані. Тут залишилися такі архітектурні пам’ятки: скельний монастир (по – сільському Стара Ґрота ), залишки замку графа Ігнатія Мархоцького, Тріумфальна арка (по-сільському Панські ворота ), Храм миру(по-сільському Нова Грота).

          А тепер розповім про історію заснування села Отрокова. Є версії заснування села.

          Перша версія – легенда, яку знає майже кожний житель: «Коли повз яр проїжджав пан ( прізвище його не відоме), то він почув сильне дзюрчання джерельної води ( по – сільському джерело називають – Голова ). Коли кучер зупинився, пан спустився у яр, щоб напитись води. Там він побачив трьох юнаків – отроків, обірваних, голодних і наляканих. Пан запитав їх, що вони тут роблять? Вони йому відповіли, що – тут живуть, і що втекли від свого злого пана, який знущався над ними. Втікачів новий пан не покарав, а навпаки дозволив їм оселитися над яром. По цій легенді три юнаки – отроки мали прізвища – Романюк, Гоголь, Шумеляк. Саме в честь цих юнаків – отроків було названо село – Отроків, яке було засновано приблизно у XVII ст..».

      На даний час в нашому селі є дуже багато прізвищ, що походять від отроків – Романюк, Шумеляк, Гоголь. Щоб розпізнавати кожного жителя села серед однакових прізвищ, почали придумувати оригінальні прізвиська, якими наше село дуже “рясне”.

     Друга версія: у лісі, який називається Білавина, є Нова і Стара Ґрота. Нова Ґрота побудована за ідеєю графа Ігнатія Мархоцького на кінці XVIII ст.. Стара Ґрота, має природнє походження. Вона має вигляд печери, прорубаної у скалі з вікнами і шістьма сходинками, келією. Археологи довели, що ця печера – є скельний монастир XI ст. Вірогідно за все, монахів було троє і, можливо, в них могли бути прізвища – Гоголь, Романюк, Шумеляк. До посвячення в монахи вони, можливо були князівськими слугами, або дружинниками. В Київській Русі князівські слуги і дружинники називалися – отроками. За цією версією Отроків заснований приблизно в XI ст..

          Версії заснування Отрокова правдоподібні і мають право на існування.                                                                    В селі є вулиці, назви яких склалися історично. Назва вулиці Бадівка походить від давнього слова “Бадіка” - старший за віком чоловік. Можливо, в честь цього чоловіка було названо вулицю. Є ще одне походження цієї вулиці від слова – “баддя” – важке дерев’яне відро із залізною обковкою. Можливо, на цій вулиці жив майстер, який виготовляв бадді і від цього пішла її назва. Вулиця – Ворочок; має таку назву від свого розташування, що нагадує ворочок – конусоподібний мішечок для відціджування сиру. Вулиця – Загородня має таку назву, тому що розташована за городами Центральної вулиці. Яр розділяє дві вулиці, тому вони так і називаються – Над’ярні. Назва вулиці Дурняки має безпосереднє відношення до часів правління графа Ігнатія Мархоцького; граф роздавав тут землю селянам “задурно ”, тобто безоплатно. Земля тут була раніше не обробленою, з глиною, і не зовсім врожайною, тому Ігнатій не збирав податків за землю із цих людей.

         На сьогоднішній день вулиці мають нові офіційні назви, але жителі називають їх давніми назвами.

Отроківський замок. Малюнок Яна Грейма. 1884 рік

Екскурсійний маршрут

(одноденний).

         Розпочинати нашу цікаву екскурсію треба обов’язково із Отроківського замку,  який є окрасою села. Завдяки старанню та наполегливості нового власника отроківського маєтку – Ігоря Віталійовича Скальського на даний час в ньому проходять реставраційні роботи. Починаючи із 2008 року з ініціативи власника, саме тут, на території замку проводиться щорічний фестиваль – 15 серпня, присвячений пам’яті колишнього власника замку – графу Ігнатію Мархоцькому і Миньковецькій державі, до якої свого часу входило село Отроків.  15 серпня 1797 року граф запровадив Свято  Обжинків, присвячене давньоримській богині землеробства – Церері. Це величне свято проводилось майже 30 років поспіль і набуло великої слави серед жителів Миньковецької держави та за її межами.

Отроків. Малюнок Наполеона Орди. 1871р.

Театралізована римська Богиня землеробства - Церера

    У 1788 році помирає Войцех Мархоцький – дядько Ігнатія Мархоцький. З великими труднощами Ігнатій через суд добивається своєї спадщини. Ігнатій був змушений виплатити борг дядька своїм сестрам  - 800000 злотих. Як показав час, Ігнатій Мархоцький виявився великим реформатором і кмітливим підприємцем.

Портрет Ігнатія Мархоцького, викладений із зерна пшениці, пшона та гороху

        

     Для себе і для власної родини Миньковецький володар велів спорудити чотири резиденції – по одній: для весни(Притулія), літа(Отроків), осені(Побійна), зими(Миньківці). На даний час збереглася лише отроківська літня резиденція, одна із розкішних, посеред дивовижної краси парку, прикрашеного гротами, колонами, статуями. 

          

Маєток графа Владислава Стадницького

Ворота маєтку графа В.Стадницького

         Опис Отроківської літньої резиденції взятий із книги польського архітектора та історика Романа Афтаназі: «Там на місці скромного двору дядька (Войцеха), на високій горі, добудував він замок. Будова ця мала форму неправильного квадрату, з двох боків якого, були високі двадцятиметрові стіни, майже без вікон. До цих двох боків прилягали шести і восьми бокові башти, які з’єднувалися між собою павільйонами. В середині закритої, з усіх боків будівлі, було подвір’я, в середині якого бігли криті коридори (на даний час збереглися замуровані входи в стінах, до яких йшли коридори). В одному з бастіонів розміщено бібліотеку, в другому, найбільшому, відбувалася перенесена сюди з Миньковець рада. Тут, під підлогою знаходилася тюрма, для тих, хто провинився. Одні двері залу “Радного” вели на балкон, який був збудований над прірвою, дуже глибокою, спеціально зроблений в найвищому місці, звідки відкривався прекрасний краєвид; на першому плані – бистрий потік річки Отроківка, що впадала в річку Ушиця. Збоку від залу був ряд жилих кімнат Мархоцького з вузькими переходами і потаємними коридорами. На даху виднівся здаля залізний прапорець.

Кутова вежа замку

          Крім замку, архітектори, яких наймав намісник Миньковець, збудували в Отрокові ряд інших будинків, серед них висока класична огорожа, яка веде до парку. Сад, який тягнеться з самого верху до підніжжя високої гори, був посаджений, ще за часів каштеляна Саноцького (дядька Ігнатія Мархоцького - Войцеха). “ Граф Редукс”(так називав себе Ігнатій Мархоцький) збільшив територію парку і назвав його “Біла вежа” (вірогідно, саме від цієї назви походить назва лісу – Білавина). Росли там величезні дуби, явори, берези, буки і тополі, бальзамічні та інші дерева, серед яких було багато хвойних”.

          Після екскурсії по території замку поступово підходимо до Тріумфальної арки – візитної картки Отрокова. Ця велика і потужна споруда(висота 9 м., ширина стін – 2.5м.)  за часів Ігнатія Мархоцького служила в’їзною брамою з боку села Притулівки.

Біля воріт стояли два охоронці, які перевіряли, що везуть і вивозять із отроківського замку. Стоячи під аркою можна загадувати бажання, яке обов’язково збудеться.

Тріумфальна арка, побудована графом Мархоцьким на честь останнього короля Речі Посполитої – Станіслава Августа Понятовського. Рік побудови – 1795 рік.

            Потім по так званій Білій дорозі, яка тягнеться через ліс – Білавину спускаємося в село Притулівка. В лісі можна помилуватися великими граційними деревами – буками, два із них посаджені ще за часів графа Ігнатія Мархоцького.

          Ось поступово, не поспішаючи, милуючись краєвидами природи, насолоджуючись свіжим лісовим повітрям, опиняємось біля річки Ушиця. Крокуючи берегом річки, потрапляємо до чудової архітектурної пам’ятки ХVІІІ ст. -  Храму Миру або як сільські жителі називають – Нова Грота.

Храм миру (зі сторони річки Ушиця)

Храм миру (зі сторони лісу)

         Храм Миру побудований графом Мархоцьким наприкінці ХVІІІ ст. Ця споруда знаходиться біля підніжжя лісу, 50 метрів від річки. За часів графа тут відбувалися різні зустрічі пана з іншими поміщиками. Був побудований лабіринт, спеціально для дитячих розваг. Всередині Гроти були оздоблені кімнати для культурного відпочинку, та розваг. На стінах висіли дорогоцінні картини, величезні вапнякові каміння були закриті багатими узорами килимами. Ознайомившись із всіма принадами Храму Миру, тут же на місці можна перепочити, покупатися в річці, розпалити вогнище, попити джерельної води, щоб набратися сил. Адже нас попереду чекає скельний монастир, до якого треба підніматися по дуже крутому схилу.

         Метрів за двадцять від Храму Миру виходимо на стежку, яка і приведе нас до скельного монастиря. Для того, щоб було легко підніматися по крутосхилу були зроблені сходини. Нас зустрічає похмурим поглядом Сивий монах – скеля із виглядом людського обличчя – геніальне творіння природи. Буквально через хвилину ми потрапляємо в середину монастиря, ніби умовно переміщаємося в ХІ століття. Нас зустрічають холодні сірі, оброслі мохом стіни скельного монастиря(по-сільському Стара Грота).

«Сивий монах» охороняє скельний монастир

  

Вхід у монастир

         Стара Ґрота, має природнє походження. Вона має вигляд печери, прорубаної у скалі з вікнами і шістьма сходинками, келією. Археологи довели, що ця печера – є скельний монастир XI ст. Монастир має довжину 35 м., діаметр келії – 3 м., висота – 2,5 м.. В коридорі монастиря є видовбані місця у камені для ікон і свічок, є різні схованки, які, мабуть, що служили для зберігання свічок, одягу, харчів. На вершині монастиря є джерело, вода якого стікає на виході із монастиря, цю воду 1000 років тому назад пили монахи. Монастир розташований близько 150 м. від річки Ушиця, тому можна вважати, що монахи були не тільки мисливцями, а й справними риболовами і могли себе прогодувати в будь-яку пору року. Діаметр келії дозволяє розпалити вогнище і навкруг нього розміститися трьом чоловікам. Вірогідно за все, монахів було троє і, можливо, в них могли бути прізвища – Гоголь, Романюк, Шумеляк. Саме із цими прізвищами пов’язуємо історію походження села. До посвячення в монахи вони, можливо були князівськими слугами, або дружинниками. В Київській Русі князівські слуги і дружинники називалися – отроками.

          Основне призначення скельних монастирів, таких як: Бакотський, Лядовський, Непоротівський, Отроківський – це розповсюдження  християнства на язичницькі племена (уличі).

        До якого століття тут жили і молились монахи, достовірно невідомо, але зрозуміло одне, що вони, як будівничі цього монастиря, важкою працею створили цей райський куточок для життя та повсякденних молитов. І їхнім головним завданням була – молитва до Бога, проповідування та схиляння до християнської православної віри язичницьких племен.

         В Новоушицькому районі – це єдина християнська скельна архітектурна пам’ятка, яка нажаль не виконує свого прямого духовного призначення та не знаходиться під державною охороною.  

        Перш ніж випити джерельної монастирської води, киньте в джерело декілька дрібних монет – на здоров’я і щастя, та й для того, щоб колись ще раз повернутися до цього райського куточку отроківської землі.

         Зверху монастиря перед нами відкривається чудовий краєвид річки Ушиця, яка звивається неначе змійка поміж верби. Намилувавшись чудовим куточком природи, рушаємо далі по крутій стежині, підіймаємось все вверх і вверх, на вершину лісу. Неповторна краса чекає на туристів саме навесні, коли з’являються перші проліски, підсніжники та ряст. Цими весняними квітами встелена майже вся лісиста місцевість.

        Через деякий час виринаємо із лісу на поверхню гори. Звідси вдалині видніється Тріумфальна арка, біля якої ми вже були; як на долоні відкриваються краєвиди Притулівки. Тож варто трішки відпочити і подивитись з висоти пташиного польоту на село. Притулівка багата на свою історію і тісно пов’язана із життям та діяльністю графа Ігнатія Мархоцького, та його внуком – Людвігом Мархоцьким. Ми обов’язково  завітаємо до цього славного села, але іншим маршрутом.   

  

Притулівка з висоти пташиного польоту

(видніється купол церкви та графський млин, побудований у 1896 році.)

         Отож, ми вже подолали по кругу майже 5 кілометрів. Наш маршрут триває. Незабаром ми підходимо до своєрідної пам’ятки Отрокова – старого цвинтаря. Він знаходиться за 300 метрів від лісової стежки, по якій ми вийшли із лісу. На Отроківському старому цвинтарі нараховується близько 300 поховань. Перше поховання датується 1811-м роком, а останнє 1909-м роком. Цікаво, що на пам’ятниках не корінних жителів Отрокова робили написи, наприклад: Григорій Хащеокий (р. н. н. – 1866р.) – Родом с Калюса Большого(село, затоплене у 1981 році). На багатьох пам’ятниках зроблено написи грецькою мовою -  «ІЪ ХЪ НІКА», що означає Ісус Христос – Переможець.

        Коли розглядаєш старі, оброслі мохом, заплетені густими кущами дерев хрести, то мимоволі стараєшся прочитати епітафії на них. І всі вони починаються із «Рабів Божих», якими заповнений весь цвинтар. Звичайно, дивують давні українські імена, які на сьогоднішній день залишаються забутими і невживаними: Парасковія, Сімеон, Тодорка, Агріпіна, Танасій, Мотрона, Никифор, Палазія, Євдокія, Авксентій, Арсен, Домнікія, Стефанія, Філімон, Агафія, Килина, Жонтій, Єремій, Владилен, Терентій.

         Повільними кроками підходимо до пам’ятника, який викликає цікавість у кожного туриста. Він знаходиться на краю кладовища. Старожили розповідають, що тут похована дівчина, яка померла від укусу гадюки. Тому на її могилі витесана із каменя гадюка, яка звивається кругом хреста. За давньою легендою, якщо в селі довго не було дощу, то йшли на цвинтар, наливали

Загадкова могила, окутана легендами.

в отвір хреста свяченої води, крутили хрест три рази кругом своєї осі. Через деякий час приходили чорні хмари і починався дощ. В наш час, це вже перевірений факт. Все-таки, є небесні сили, якими можна керувати за допомогою людських чар.

         Сльози, співчуття, жаль, повага, біль, тиша, непокій, страх – такі почуття можуть асоціюватися з кладовищем. Є ще й пам’ять, а коли стоїш поміж старих могил, то ця пам’ять стає особливою. Бо хоча не кожне з написаних кирилицею прізвищ тобі знайоме, однак починаєш розуміти, звідки походиш, глибше усвідомлювати, хто ти, відчувати єдність із тими, хто тут спочив. Таку екскурсію до джерел варто час від часу зробити кожному, хто не байдужий до своєї історії та свого родоводу. Напевно варто також трохи попрацювати, щоб із-під моху видобути пам’ять про свій народ. Для себе!

         Після відвідування старого кладовища, обов’язково треба помолитися за душі померлих, за те, що потривожили їхній вічний сон.

         Виходимо на центральну дорогу, яка приведе нас до церкви, побудованої за кошти графа Ігнатія Мархоцького у 1807 році. Церква побудована на честь

Церква Святої мучениці Парасковії і сільська Рада в одній будівлі.

(Поєднання непоєднуваного)

Святої мучениці Парасковії. Ззовні храм нагадує польський костел, але це типова  без банна українська церква. Як згадував граф у своїх записах: «Церква в Отрокові мала розвалитися. За власні кошти я перебудував її». Хоч Ігнатій Мархоцький був затятим католиком, але на побудову і підтримку православних храмів у своїй «Миньковецькій державі» коштів не шкодував.  Із приходом радянської влади для отроківської церкви, як і для інших церков почалися «чорні часи»:  період переслідування священиків та віруючих, закриття храмів. До кінця 1940-х років, із церкви зняли дзвони. Її переобладнали на сільський будинок культури, який проіснував до 1998 року.  У період, коли храму у селі не було, деякі віруючі відвідували Миньковецьку  та Сокілецьку церкви, що в Дунаєвецькому районі, які функціонували на протязі всього радянського правління. Після краху безбожної комуністичної імперії в житті українського народу відбулися значні зміни, зокрема в духовному житті. Народ отримав свободу віросповідання, але яку гірку духовну спадщину залишив безбожний режим нашим людям. З людських душ було вичавлено все святе і духовне. Коли почали відроджуватися перші паростки духовного життя, люди почали дізнаватися, що вони є православні християни і мають свою славну історію, вчилися хреститись і почали робити перші невпевнені кроки до православного храму. Із  1998р. сільський клуб переобладнується знову на церкву. Це стало можливим завдяки старанням отця Миколи Бондаря і віруючих отроківчан. Історична справедливість перемогла. Божою милістю були збережені ікони на стінах, які були зафарбовані та забілені 50 років тому.

        На даний час церква має гарний внутрішній та зовнішній вигляд, в цьому велика заслуга місцевого художника – Григорія Гоголя, Шафранського Казимира Францовича – майстра на всі руки та багатьох жителів села, які допомагали  силою та коштами.

       На сьогоднішній день церкву очолює отець Василь Курій, родом із Чортківського району Тернопільської області. Отець Василь дуже багато  зусиль прикладає для служіння Богу та сільським людям. Тому серед отроківчан користується великим авторитетом та повагою.   

         Біля самої церкви знаходиться Пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам та пам’ятник воїнам – визволителям. Віддаємо пошану загиблим солдатам.

         На цьому і закінчується наша цікава і пізнавальна екскурсія. Пам’ятайте, Отроків завжди радий туристам, гостям, і чекає на Вас!

Висновки.

1.     Миньківці та Отроків – села, багаті на історико–архітектурні пам’ятки та неповторні краєвиди.

2.     Отроків – туристичний центр Новоушиччини.

3.     Пам’ятки Отрокова потребують охорони та реставраційних робіт.

4.     Рекомендую туристам, незалежно від віку, пройти цим маршрутом.

5.     Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього!

    Звичайно, наша невеличка мандрівка Ушицьким краєм відображує лише маленьку часточку культурного спадку, залишеного нашими славними предками. Бо попереду на нас чекають подорожі до багатьох інших населених пунктів, які входили до Миньковецької держави. Майже кожен шматочок нашої землі дихає славним минулим предків і нагадує нам з вами, аби ми завжди залишалися їхніми гідними нащадками. Тож хай кожен з нас запитає себе, а що зробив я особисто, аби наша мала батьківщина стала ще кращою, зберегла та примножила історичну та культурну спадщину й пішла далі у щасливе майбутнє…

Використана література

1.Афтаназі Р. Резиденції на давніх кресах Речі Посполитої. Подільське воєводство. Вроцлав. 1996.

2. Антоній Юзеф Роллє. Граф Редукс. – Дрогобич: Відродження, 2008.

3. Трубчанінов С.В., Винокур І.С. Історія Поділля та Південно-Східної Волині – Центр Поділлєзнавства, 1993.

4. Гандзюк С. Отроків. До кращого життя. – Дрогобич: Відродження, 2008.

5. Сутковецький Володимир. Віск і криця. – Хмельницький, 1990.  

6. Оліневич С.  Миньковецька Держава. – Дунаївці, 1993.

7. Наукові записки Центру Мархоцькознавства. (Упорядник В.А.Захар’єв). – Івано-Франківськ: Грань, 2010. – Т.2,- 148с.

8. Білий О.П., Білий П.А. Миньковеччина: історичний нарис. – Камянець-Подільський: Оіюм, 2004.