Краєзнавча робота

Сергій Гандзюк

Над Притулівкою сходить сонце…

2017

Пшитула, Притулія, Притулівка

Притулівка з висоти пташиного польоту

    Над Притулівкою сходить сонце… Сонячні проміння пробивають тоненьку пелену сивого туману, який ніби ковдрою накрив все село. Пробудилась річка, хлюпочучи густими хвильками. Легенький вітерець хитає верби та осики, гілля яких труться одна об одну, видаючи глухий скрегіт. У садках чути ранковий спів жайворонка та солов’я і їхня чарівна мелодія розноситься по всій долині… Жовтогарячі соняшники повільно підіймають свої голови, щоб також зустріти ранкове сонце. Червоні, білі, жовті, оранжеві, сині польові квіти, розкидані по обох берегах річки, уже п’ють ранкову росу. А висока нескошена трава наливається ранковим соком та видає свіжий духмяний аромат.

   Вже й заспівали перші півні – дзвінкоголосі сільські будильники. Десь там – вдалині, чути як поскрипує старий віз. Ранкову тишину розбуджує чийсь дзвінкий голос. А старий сивий млин, наче вартовий, зустрічає і проводжає все нову та свіжу воду невгамовної річки, яка заряджає життєдайною енергією село і людей.

    Ось і пробудилась від сну Притулівка. Починається новий день…

Передмова

   Притулівка – це сьогодні маленьке подільське село, розташоване у східній частині Дунаєвецького району Хмельницької області. Воно лежить у глибокому яру, через який протікає Ушиця – річка, що колись розділяла Поділля на східну та західну частини. Упродовж свого існування  село називали - Пшитула, Пшитулія, Притулія, Прітуловка, насамкінець - Притулівка.

   Я давно мріяв написати історію цього славного села, бо Притулівка зачаровує своєю неповторною природною красою, незвичним географічним розташуванням, добрими та роботящими людьми. Це просто райський куточок на подільській землі. А  найголовнішим мотивом є те, що маю глибокі та міцні, з діда-прадіда притулівські коріння.

   По різному складалася доля села та його жителів протягом всього часу його існування. Притулівка, як і кожне подільське село, пережила багато потрясінь та підйомів. Але, незважаючи на негаразди, село живе, та навіть у досить складний період економічної розрухи, доводить своє право на повноцінне існування.  

   Чи можливо уявити Притулівку

--без тихої річки – Ушиця, що розділяє село навпіл та несе свої води у могутній Дністер;

--без своєрідного рельєфу місцевості і затишного клімату;

--без доброго та мудрого пана Ігнація Мархоцького, який свого часу доклав немало зусиль, щоб зробити життя селян кращим, а село – процвітаючим;

--без Храму Миру(Нижньої Гроти), що розкинувся біля підніжжя лісу, побудованого графом Ігнацієм Сцібор-Мархоцьким наприкінці ХVІІІ століття;

--без триповерхового панського водяного млина, побудованого внуком Ігнація  – Людвігом Мархоцьким,  як своєрідної візитки села, і цих двох магічних букв на ньому «ГМ», які розшифрує кожний притулівчанин;

--без красуні – церкви, яка відрізняється від багатьох сусідніх церков своєю компактністю та оригінальною архітектурою;

--без старих цвинтарів, які відображують людську пам'ять та є свідками славного минулого Притулівки;

--без драматичного кінофільму «Циганка Аза», зйомки якого проводились саме тут, серед гір і розлогих долин.

   І якщо відібрати від Притулівки хоча б одну її складову, то звичайно, вона залишиться осиротілою, наче дитина без батьків, як криниця без води…

   Ось така вона – Притулівка!

   Отож, запрошую Вас у цікавий та пізнавальний світ – у світ історії села під назвою - Притулівка!

                                                                                                       

                                                                                                       І хлібом і цвітом

І прадідом-дідом,

                                                                                                    Гріє душу село,

                                                                                                    Моє рідне село.

А.Демиденко

Заснування села

    Як відомо, Людина і Вода – два нероздільних поняття. Людина із самого початку свого повноцінного існування, завжди селилась і жила біля води, тому цілком природно, що річка Ушиця для невеличких груп людей стала  своєрідною годувальницею. Ушиця була багата рибою, її береги, вкриті буйною рослинністю, населяли різноманітні звірі. Тому не дивно, що сааме тут археологами виявлено давні сліди життя та діяльності людей.

   На території від старого  до нового діючого цвинтаря( з боку Отрокова) було виявлено залишки посуду, знарядь праці, які відносяться до Трипільської культури – ІІІ тисячоліття до нашої ери. Також, на цій території села, а саме на присадибній ділянці Казєва Василя Д., було виявлено фрагменти кераміки: уламки горщиків, рештки мисок із ввігнутим краєм. Ці знахідки відносяться до раннього залізного віку – 900-800 років до нашої ери.  Знахідки Трипільської культури також виявлені на території села, майже на кордоні Притулівки із Тимковом (з боку Заглосної). Майже на самій вершині гори з боку села Городиська археологами було частково розкопано невелике поселення доби міді – ІV-ІІІ тисячоліття до нашої ери. Саме тут було знайдено: рештки жител, різні форми посудин, зокрема розмальованих, зернотерки та інші кам’яні знаряддя праці.

   Археологічні знахідки доводять, що життя людей на території сучасного села в сиву давнину існувало в постійному ритмі та з великим проміжком часу призвело до появи нового поселення. Отож, пропоную загальноприйняті версії заснування села Притулівки.

   Перша версія:

   Перша згадка про село датується першою половиною ХVІІ століття. Саме в цьому столітті набирає неабиякого розмаху козацько-селянський рух, антипольські повстання. Наростало національно-релігійне гноблення українського народу. Надзвичайно важливою подією для  поневоленої поляками України стала національно-визвольна війна 1648-1654рр. під керівництвом видатного гетьмана Богдана Хмельницького. Після блискучих перемог козаків над польською шляхтою, Поділля було визволено від польського гніту, в тому числі і Миньковеччину. Ліквідовувалось феодальне землеволодіння, селяни отримали волю та право володіти землею. Проте, вступивши в листопаді 1649 р. у переговори з польським урядом (Зборівський мирний договір), Б. Хмельницький погодився відвести козацько-селянську армію в східні та центральні райони України. Залишену територію негайно зайняли польські шляхтичі. Почалися жорстокі розправи над селянами та міщанами, які брали активну участь у національно-визвольній війні. Як наслідок, було винищено багато міщан і спалено Дунаївці. Разом з іншими містами та селами Поділля постраждали і Миньківці. Багато селянських та міщанських родин, рятуючись від розправи, втікали на необжиті тихі місця. Тож у долині, біля річки знайшли собі притулок перші поселенці. Тікаючи від розлючених польських шляхтичів, оселились серед високих трав та необжитої землі. Тож від слова «притулок» та дієслова «притулитися» до гори та річки і пішла назва села Притулія.  Польські шляхтичі називали село на свій лад – Пшитула, Пшитулія.

   Друга версія:

   Друга версія пов’язана безпосередньо із життям та діяльністю графа Ігнація Сцібор-Мархоцького. У 1796 році у Миньківцях розповсюдилася епідемія чуми. Щоб врятувати селян та міщан від страшної хвороби Ігнацій швидко будує лікарню і запрошує двох лікарів – аллопата де Героніта і гомеопата Стефані та декількох фельдшерів, котрі приступили до лікування способом, винайденим бароном д’Ашем. Він також видав у Миньковецькій друкарні брошуру, що містила опис способу д’Аша. Енергійними були його старання щодо полегшення долі сімей, які залишились після померлих від чуми. В ході дворічної епідемії загинуло понад 30 домогосподарств, після яких залишилися вдови і більше 60 малолітніх сиріт. За діючими поліцейськими розпорядженнями, хата, в якій трапився смертельний випадок від епідемії та все майно, підлягали негайному спаленню. Тому, сироти і вдови зоставалися буквально без даху над головою і без їжі. Мархоцький врятував усіх, заснувавши сиротинець, у якому не тільки  годували й одягали сиріт, але й навчали ремесел. А вдів і деяких сиріт відселив у не зовсім обжиту місцину, що розкинулась у великому ярі. Це була чиста місцевість, не забруднена чумним повітрям. Згодом і багато інших сімей, які боялись заразитись небезпечною хворобою, переселялись у нове поселення, яке дістало назву Притулія, що означає - притулитись до гори та річки, а також сховатись від чумної біди. За даною версією, село Притулівка досить молоде. Йому лише 220 років.  

   Наведені версії заснування Притулівки мають повне право на існування, тому що в них відображені  цілком правдиві факти.

Притулія - невід’ємна частина Миньковецької держави

   В кінці ХVІІІ століття починається бурхливе життя Притулії, як весняної резиденції графа Ігнація Сцібор-Мархоцького, великого реформатора, кмітливого підприємця, доброчинного пана, патріарха своїх підданих землеробів.

   У  березні 1793 року відбувся другий поділ Польщі. Поділля, яке було під владою Польщі, увійшло до складу Російської імперії. У краї цілеспрямовано реалізовувалося два самостійних курси, які нещадно нищили все українське. Перший передбачав русифікацію корінного населення та руйнацію в його середовищі великої внутрішньої різниці від росіян. Конкретними його виявами виступало цілеспрямоване запровадження російської мови в офіційному діловодстві, діяльності всіх державних органів, Російської православної церкви, закладів освіти.

   Другий напрямок був пов'язаний з активізацією польського дворянства, яке мріяло про відновлення Польщі. Втративши Поділля і Волинь як складові Речі Посполитої, поляки не втратили кріпосницької влади над їх корінними жителями. За словами Михайла Грушевського, «сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці і певності, якої вони не мали за часів безсилої розколиханої держави Польської».  Утвердивши свою владу в краї, росіяни не стали на захист корінного населення. Більше того, залишивши без змін існуючий соціально-економічний лад, вони всіляко стимулювали свавілля польських магнатів та шляхти. Вже до початку ХІХ ст. майже все українське селянство було перетворено на кріпаків. Але це жодним чином не стосується подільського поміщика польського походження Ігнація Сцібор-Мархоцького(1754-1827рр.).

Граф Ігнацій Сцібор-Мархоцький

    У 1788 році після смерті стрия(дядька) Войцеха(Войцех був опікуном Ігнація та трьох його сестер, так як батьки померли у молодому віці), Ігнацій добився своєї багатої спадщини – Миньковецького ключа. 19 своїх сіл: Мислібори, Заріччя, Городище, Катеринівка, Мархівці, Веселе, Антонівка, Крушківці, Хапанівка, Отроків, Тимків, Старик, Притулія, Побуйна, Побуянка, Сивороги, Сцібор, Остоя, Сеферівка із центром - Миньківці, поміщик – граф Ігнацій Сцибор-Мархоцький об'єднав у самоназвану Миньковецьку державу і звільнив кілька тисяч селян від кріпосного права ще у 1804 році, за іншими даними – у 1795 році. Соціальні та економічні реформи графа випереджали свій час на півстоліття. Лише через 44 роки було скасовано кріпосне право в Австро-Угорській імперії(1848р.) та через 57 років в Російській імперії(1861р.). Всі його нововведення були направлені виключно на покращення стану і побуту своїх підданих. Навіть після смерті графа Ігнація  Мархоцького у 1827 році, селяни підлеглих йому сіл ще довго згадували доброго пана і дякували йому за те, що дав їм найголовніше - волю. Добра народна пам'ять збереглась про нього і до сьогодні.

Засновник і володар Миньковецької держави - граф Ігнацій Сцібор-Мархоцький (1754-1827рр.)

   «Вступаючи у володіння землею, керуючись релігією і патріотизмом, я вирішив вести тихе життя, далеке від світу, працелюбне, яке відповідало б бажанням і намірам монархів; Я взагалі хочу зайнятися на своїй землі і в своїх володіннях удосконаленням землеробства, повідомити своїм кріпакам різні повчання, яку не-будь освіту і деяку цивілізацію. Міркуючи про їхнє бідне становище, намагаючись полегшити їх важкий стан і зробити більш стерпною їх кріпацьку залежність, думаю наскільки можливо замінити їх неволю розумною волею, наділити їх правами, чи точніше, заключити з ними договір в такій мірі, в якій він може наблизитись до їхніх понять і простоти, як це робив і Солон афінянам: дав право афінянам не таке, яке повинно бути, а таке, яке вони зуміють виконати.» Це слова – роздуми засновника Миньковецької держави – Ігнація Мархоцького. По цих словах можна зрозуміти, що це мудра і добре обізнана людина, погляди якої на своє життя та життя суспільства абсолютно відрізнялися від поглядів більшості поміщиків, які не хотіли нічого змінювати ні в собі, ні в своїх підданих.

   Життя і діяльність графа Ігнація Мархоцького заслуговує на особливу увагу, але насамперед треба виділити його головну заслугу перед жителями Миньковецької держави – скасування кріпацтва, дарування селянам волі.

Портрет Ігнація Мархоцького, викладений із зерна

пшениці, пшона та гороху

Сталося це 1 січня 1804 року. На велелюдному зібранні був схвалений і підписаний акт, що починався такими сло­вами:

-«Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Го­родище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хапанівка, Притулія, Старик, Тимків, Побійна, Побіянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губер­нії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького, вище іменова­них земель, а також Сеферівки(сьогодні - село Барського району, Вінницької області ), при­йшли до висновку,що, з одного боку:

--Найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це — Воля;

--Що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною;

--Що воля повинна вважатися спільним благом роду людського, яке надає сенсу, примножує інші блага і дає можливість мати з нього користь;

--Що узи, які з'єднують воєдино людське суспільство, вимагають, аби основами користування свободою були розум і справедливість;

--Що вмінню користуватися належним чином волею мусить передувати поліпшення звичаїв та освіти,

ми укладаємо дану угоду, мета якої гарантувати кожному волю, недоторканість власності, безпеку й за­хист від будь-якого насильства.

   Беручи до уваги бажаність усунення свавільних тлумачень наших постанов, точного установлення взаєм­них прав та обов'язків миньковецьких власників і жи­телів миньковецької землі, обгрунтування всіх дій на точному, позитивному законі, ми урочисто приймаємо встановлюємо, оголошуємо для загального відома такі артикули...»

   Артикули скасовували панщину, впроваджуючи на­томість обов'язок селян платити чинш у розмірі 1 крб. 4 коп. за 1000 кв. сажнів землі.

   Для себе і для власної родини Миньковецький володар велів спорудити чотири резиденції - по одній: для весни (село Зелена Притулія), літа (село Отроків), осені (село Побійна), зими (Миньківці).

Притулія - весняна резиденція

   Польський архітектор та історик Роман Афтаназі досить детально описує весняну резиденцію Ігнація Сцібор-Мархоцького, яка знаходилася у Зеленій Притулії: “Недалеко Отрокова знаходилась весняна резиденція Мархоцького, називалась вона Зелена Притулія. Тут також був збудований замок, менший від Отроківського, знайомий нам тільки з фотографії, де залишились його фрагменти. Це була також дуже висока будівля, стіни покривала гладка поверхня. Нижні ряди вікон були у формі арки невеликих розмірів, вікна верхньої частини будівлі – в формі прямокутника. З тієї ж фотографії відомо, що на одному з кутів замку піднімалася величезна башта із багатьма вікнами, двері, широкі та вузькі, зроблені в неоготичному стилі. Стіни прикрашали оздоблені виступи, ліпка подібна до тієї, якою оздоблювали Отроківський замок.

   Внизу протікала річка (Ушиця), запрошуючи скупатися у своїх водах. По її берегах росли сади фруктових дерев, різноманітні хвойні та також багато видів кущів.

    Багато стежок перетинало гори і долини у різних напрямках. Природну красу доповнювали і штучно зроблені печери, одна з яких отримала назву “Печера сліз”, альтанки, канали, які утворювали водоспади. З’явилося тут і невелике озеро. В багатьох місцях зустрічалися колони і обеліски. В Притулії Мархоцький любив проводити зустрічі з цікавими людьми і вирішувати різні справи”.

   Розташування колись потужного притулівського замку викликає у нас – сучасників багато запитань, на жаль, без точних відповідей. А де ж все-таки було справжнє місце чи залишки від замку? На це запитання дуже важко відповісти, тому що, як писав польський історик і біограф І. Мархоцького – Антоній Роллє: «У 1883 році від салонів і замку в Притулії ані сліду, від потужного Побійнянського замку ані сліду.». Зі слів Роллє можна зрозуміти, що буквально через 50 років після існування Миньковецької держави майже нічого не залишилося. Залишилась в Притулії тільки Нижня Грота – Храм Миру, побудований Ігнацієм Мархоцьким наприкінці ХVІІІ століття, декілька статуй, старий цвинтар, сімейний склеп Мархоцьких та велична красива місцевість і річка – вічна річка… Місцевість, на якій знаходиться склепований панський льох, будинок культури, колишнє приміщення дитячого садка, цілком відповідає розташуванню весняної резиденції графа Ігнація Мархоцького.  Судячи із фотографії  палацу, напрошується висновок, що Антоній Роллє дещо перебільшив інформацію про нібито зруйнований замок в Притулії. Адже, насправді замок існував до приходу в наш край більшовиків, які і зруйнували його. Місцем побудови замку є територія, на якій розташований панський льох. Відомо, що над ним і височів колись палац Мархоцького, який розібрали за радянських часів. Камінь був використаний на будівництво Миньковецької школи та МТС. Час дуже невблаганний навіть для кам’яних стін, але й не тільки час, а ще й люди, які так щиро вірили в ідеали комунізму. Таким варварським способом комуністи боролися із панським минулим Притулії. Вдивляючись у фотографію, можемо тільки захоплюватися його величністю та потужністю.

Фрагмент палацу в Притулії. Фото початку ХХ ст..

   В багатьох документах, які видавались Ігнацієм Мархоцьким, згадується – Зелена Притулія, Мурована Притулія і Хапанівка. На даний час, це одне і теж село під назвою – Притулівка. А за часів Миньковецької держави, кожне із цих сіл мало свої межі: умовним кордоном між Зеленою та Мурованою Притулією була річка. З лівого боку річки була Притулія Мурована(з боку с. Отрокова), а з правого – Зелена Притулія.   Мурованою називали тому, що тут були побудовані перші хати із каменю – муровані. Хапанівка знаходилась між Зеленою Притулією, за так званим «Горбом» і Кружківцями. Щодо кордонів Хапанівки, то їх знає кожний виходець із Притулії.               

   До речі, Хапанівка до цих пір являється умовно окремим селом. Тут є свій цвинтар, в інший від Притулівки день святкується храмове свято, по-сільському – Празник. Якщо є цвинтар, є своє храмове свято, зразу ж виникає логічне запитання, а де ж тоді церква?  Вдалось дослідити, що у Хапанівці церкви ніколи не було. На свята люди ходили зразу до Кружковецької церкви, яка знаходилась на території старого цвинтаря (розібрана у 1794 році за наказом Ігнація Мархоцького), а потім до Миньковецької. Досить дивним було рішення Мархоцького - розібрати церкву у Кружківцях, адже відомо, що він у багатьох селах своєї «держави» саме будував храми, а не руйнував.  

   Великим досягненням Ігнація Мархоцького було розроблення і юридичне оформлення Законів Землеробів, які врегульовували правовідносини поміщика і селян. Пропоную витяг із Законів Землеробів: «Відтепер громади Миньковецького Володіння розділяються на 4 економії: До економії Мисліборської входять: Мислібори, Заріччя, Городище, Катеринівка. До економії Антонівської входять села: Антонівка, Крушківці. До економії Побіянської входять села: Побійна, Побіянка, Сивороги, Сцібори, Ластенія, Остоя.

   До економії Отроківської входять села: Отроків, Притулія, Тимків, Старики, Хапанівка. Громада селян цієї економії бере в оренду, згідно з правом емфітеутичним(довгострокова оренда), на час якнайдовший 2000 шнурів (1шнур = 0,75 га) землі. За всю користь і блага, які з тієї землі матимете, постановляю віддавати, платити і збирати щороку восени, в листопаді: каплунів (каплун – це кастрований півень) 130 штук, курей 153 штуки, яєць 917 штук, 311 мотків ниток, кожен моток трьохаршинний із 20 пасм, пасма ж із 30 ниток; дерев святкових із лісів Дідича громадським тяглом у визначене місце звести 129 фур(фура-віз дров) по 20 полін довжиною сажень (сажень – 2м 16см); в грошах за сторожування 79 ср. рос. рублів і 60 коп.; за подоружчину (подоружчина – податок за дороги). 103 ср. рос. рублів і 72,5 коп; а за 2000 шнурів землі 1080 ср. рос. рублів. Ті, хто тримає чи буде тримати пасіки, дають під час збору меду бджолину десятину - десятий повний і відбірний борть (Борть - давній вулик. Спочатку борть являла собою штучно зроблене в ростучому дереві дупло, пізніше бортю стали називати також дуплянку, прикріплену на дереві.), а за відсутності десятого - по 4 копійки з кожного. Окрім цього, дідичам під час сінокосу і жнив для збору сіна та збіжжя з ланів, що економіям належать, їм самим або орендарям, від кожного Господаря-землероба, з кожної халупи, маєте жертвувати по 12 літніх днів, стаючи з необхідним реманентом від сходу до заходу сонця, як і поліцейським управникам, що в економіях забезпечують порядок, при оплаті чиншу з кожного квитанційного злотого один мідний груш жертвувати.».

  

                     Яке ж cвято Церери без Притулії?        

   Два століття тому, 15 серпня у Миньковецькій державі відбувався найбарвистіший фестиваль Поділля, який приваблював місцеву шляхту, знать і селян, гостей з далеких міст, купців з Дунаєвців, Кам'янця-Подільського, і навіть із Бердичева. Це був День Обжинок - свята урожаю, найважливіше свято у межах Миньковецької держави, форму якого Мархоцький заснував на поєднанні християнської традиції свята успіння Пресвятої Богородиці з поганським святом Церери – римської богині врожаю. Крім цього свята Церери в 1796 році, у місцевому календарі було оголошено фестиваль Міського Права (відзначалося 1 січня), а також Свято Гайове, котре святкували в травні.

   Вперше Ігнацій Мархоцький організував свято у 1797 році, яке розпочиналося з урочистого богослужіння у каплиці палацу в Отрокові і в деяких довколишніх церквах. Після богослужіння селяни на чолі з духовенством приходили на двірський майдан, звідки разом вирушали у поле, де Мархоцький особисто виступав з промовою до своїх підданих.

Церера – давньоримська богиня злаків та урожаю.

   Свято завершувалось банкетом під відкритим небом при храмі(скоріш за все в селі була збудована невелика дерев’яна каплиця) в Притулівці. У наступні роки ця урочистість поступово розвинулась і відображала не тільки обжинковий обряд ... Після жнив в 1814 році до Миньковець прибуло кілька тисяч осіб із близьких та дальших околиць. Містечко вже від світанку пульсувало життям. А вранці зі збереженого до нині ринку, вирушала незвичайна процесія, яку очолював величезного розміру потужний плуг на колесах, виконаний кращими місцевими теслярами та різьбярами. Запряжено у нього чотири пари чорних волів з позолоченими рогами і декоративними ярмами. На плузі сидів хлопчик - пастушок. Спочатку цю роль виконував син Мархоцького - Кароль, а коли підріс, то його замінив племінник. Довкола плугу в ритмі ритуального танцю крокувало вісім дівчаток, одягнених у святковий національний одяг. Відразу за ним йшли мешканці навколишніх сіл у своєрідному патріархальному порядку: старійшини, батьки, матері, діти - кожен з них був оснащений атрибутом, що символізував свято врожаю, відповідно до концепції графа Ігнація Мархоцького.  Так ось: кожен господар провадив свій плуг, молодь несла різноманітні сільськогосподарські знаряддя, а жінки і діти - плетені вінки зі збіжжя, оберемки трав і польових квітів. За барвистою процесією місцевих господарів їхала колісниця Мархоцького, запряжена трьома парами коней, покритих золотими покривалами, прикрашених барвистим пір'ям і кольоровими стрічками.

Театралізована римська Богиня землеробства – Церера.

    На сходинках сиділа молода дівчина, що уособлювала собою жнива, одягнена в білі шати, з серпом у руці. Головну роль богині Церери виконувала старша дочка Ігнація – Пульхерія. На троні, неначе Юпітер, сидів Мархоцький одягнений в довгі пурпурові з вишитими золотими бджолами шати, а в руках тримав золотий тризубець. Довкола колісниці вели танок дванадцять дівчат у білих шатах з вінками на головах. За ними на конях їхали наймити, а далі йшли селяни, несучи різноманітні сільськогосподарські знаряддя: коси, ціпи, лопати та ін.. Всю процесію закінчував віз, запряжений волами, на якому їхали музиканти придворної капели. Вся прислуга належала до хору місцевої «музичної академії» і під час цієї незвичайної процесії співала поперемінно пісні - українські і польські. До польських пісень тексти в основному писав сам Мархоцький. З обох боків процесії несли понад шістдесят барвистих прапорів і хоругв з цитатами зі Святого Писання. За процесією Мархоцького в каретах їхала шляхта із сусідніх маєтків і чисельні гості, запрошені на церемонію. Маршрут цього незвичайного походу проходив від миньковецької базарної площі вздовж дороги, що прямувала до Дунаєвець. Вийшовши з містечка процесія прямувала до мети призначення, де серед поля з правого боку дороги було споруджено католицький вівтар, а зліва - православний. При цих оздоблених квітами та колосками вівтарях вже чекало духовенство обох конфесій. Після короткого богослужіння Мархоцький виголошував промову до свого народу, а потім підходив до плуга і розпочинав ритуал орання. За ним зазвичай з плугами йшли делегати від кожного села, представники адміністративно-економічних організацій, а також посадові особи та знатні господарі. За ними слідували священики, освячуючи поля і зібраний врожай.

Сакральну частину церемонії закінчував спів гімну подяки, після чого всі вирушили на святкове частування, приготовлене в садах Притулії. Частування розпочиналося із споживання ритуальної страви - гречаної каші з молоком. Цей звичай впровадив Сцібор, хоча не зовсім зрозуміле символічне значення цієї страви. Свято Церери, і з ним всі танці при світлі багаття і смолоскипів тривало аж до світанку.

Святкування цього свята стало причиною багатьох проблем, які впали на Мархоцького. З 1814 посилилися скарги, на так звані язичницькі обряди в Миньковецькій державі. Ієрархія як Римсько-католицької так і Православної Церков підняли протести проти змушення їх духовенства брати участь в обрядах Мархоцького. У 1815 році Синод заборонив православному духовенству і вірним брати участь у цьому святкуванні. Сцібор проігнорував ці положення, що призвело до втручання поліції в 1816 році. Сенат призначив спеціальну комісію для розслідування справи, а самого підозрюваного кілька разів заарештовували і допитували. Мархоцький на знак протесту відростив бороду, а свій портрет наказав підписати як польсько-руський Сократ, що тримає книгу «Про наслідування Христа».  У 1818 році він розпочав спроби отримати священицький сан, але Кам'янецький єпископ Францішек Мацкевич ввічливо відмовив графу та сприйняв це прохання як насмішку.

   У 1820 році йому вдалося виправдатись із закидів про язичницькі практики, після чого отримав дозвіл на проведення святкування, але без будь - яких поєднань з літургією православної церкви. Однак недовго мав можливість радіти, оскільки надійшла наступна хвиля суперечок із нахабним сусідом – Ігнацієм Стадницьким. Мархоцького звинувачували у вимаганні від його підданих клятви не визнавати ніяких інших повноважень, ніж ті, котрі створив особисто. Мархоцького засуджено до тюремного ув'язнення, де він провів півтора року. У в'язниці він планував створити в Миньківцях Церкву правдиво Христову, первоначальну і патріархальну. Беручи за взірець трактати Кальвіна(протестантський лідер ХVІ ст.), мав наміри створити свою книгу, в якій хотів описати церемонії богослужіння. Натхнення для створення Інституту Розуму і Праці шукав у Правилах середньовічних релігійних орденів - особливо у бенедиктинців. Про звільнення Мархоцького старався особисто сам імператор Олександр І, до котрого під час подорожі на Кам'янець, Сцібор в пурпурних шатах кинувся до ніг. Після повернення з тюрми в серпні 1822 року він відновив з місцевим православним духовенством тріумфальні святкування. Під час одного з них, наказав покласти на полі камінь, щоб відзначити перемогу Мудрості й Істини над гнівом і дурнотою.

Архівний документ про звільнення Ігнація Мархоцького від суду.

Наказ імператора Олександра І.

   Як зазначалося вище у тексті, граф був у добрих стосунках із  імператором Олександром І. У 1818 році імператор на запрошення Мархоцького побував у Миньківцях, де був дуже урочисто і помпезно зустрінутий. Після розмови з графом, цар і написав вищезгаданий наказ про звільнення Ігнація Мархоцького від судових переслідувань. Звичайно, для  поміщика Ушицького повіту, дружба із найвищою персоною Російської імперії, посприяла безпечному існуванню його самоназваної Миньковецької держави. Це зайвий раз підтверджує прихильне ставлення російського царя до своєрідних дивацтв графа – кордонні стовпи, свої гроші, суди, язичницькі обряди. Тому й не дивно, що смерть Олександра І у грудні 1825 року дуже збентежила графа Мархоцького. 1 січня 1826 року у Парафіяльному миньковецькому костьолі він виголосив скорботну промову. Пропоную витяг із промови:

«Християни!

   Рік 1825 закінчився для нас не благополучно. Наприкінці цього року втратили доброго Монарха та Батька.

   Втрата, смуток, жаль, скорбота сягнули і початку Нового 1826 року. Повсюдно біль того нещасливого випадку пройняв наші серця.

   У цьому новочасному році не маємо чого віншувати та собі зичити. Усілякі втіхи та радості для нас нібито відійшли. Нічого не має більше, тільки постійний смуток жалі та скорботне пошановання пам'яті цієї великої та непоправної втрати. Ніщо нам не залишається, як довго плакати, ревнивим, невимовним плачем плакати!»

Храм Миру

   Храм Миру побудований графом Ігнацієм Мархоцьким наприкінці ХVІІІ ст. Ця споруда знаходиться біля підніжжя лісу та 50 метрів від річки. Кожен, хто тут побуває, буде вражений неповторною красою цього закутку природи. Щоб не бути голослівним, пропоную опис нашого краю відомим подільським краєзнавцем ХІХ ст.. - Антонієм Юзефом Роллє: «Закуток цей покраяний глибокими ярами, невисокими гірськими пасмами, пагорбами, де споконвіку розляглися лісові пущі, а на гористих плато королем розвивався розлогий дуб, у міжгір’ях цвіла шипшина. Щодо деревини, то різноманітність була велика: і пахуча липа, і тремтяча осика, і клен в урочистих листочках, а біла береза вдячно потрясала гіллячками, і тужлива грабина, міцний берест, шумний ясень, а навколо тих обривів, наче боронячи доступ до того зачарованого світу, розпустила гілля дражлива тернина». Ці рядки підтверджують всю повноту природної краси цієї місцевості, тому й недарма саме тут споруджена ця дивовижна споруда.

   Грот побудований із каменю – вапняку, без «єдиної ложки цементу». Це своєрідний культурно-оздоровчий комплекс кінця ХVІІІ ст. – початку ХІХ ст.. Граф любив проводити тут вільний час із своєю великою родиною та гостями, а також  тут відбувалися ділові зустрічі з поміщиками нашого краю. Спеціально для дитячих розваг був прокладений лабіринт, який собою являв цілу низку підземних ходів, викладених каменем, які перепліталися один із одним(на даний час підземні ходи завалені). Частину лабіринту за радянських часів було розібрано, а з вапняку, звичайно, випалювали вапно.

Храм Миру.

   Довгий час серед місцевого населення існувала легенда про підземний хід, який нібито проходив із Нижньої Гроти через весь ліс, до льоху господарства Овчарук Ганни, що в Отрокові. Але кожну легенду можна або підтвердити, або спростувати. Після детального огляду археологами споруди та зондування спеціальними приладами місцевості, жодного довгого підземного ходу, який би проходив через весь ліс і тягнувся до Отрокова – не виявлено.

   Всередині Храму знаходяться дві кімнати, які були оздоблені в кращому готичному стилі для культурного відпочинку, та розваг. На стінах висіли дорогоцінні картини, які свого часу шанував граф Ігнацій. На даний час залишилися лише решки настінних фресок, як живе свідчення розкошів графської родини.

   Ця неймовірна краса, немов магнітом, притягує туристів із всіх куточків нашої України, сусідньої Польщі. У Храмі Миру побували сотні мандрівників, яких вабить насамперед інтерес до історії нашого краю, краєвиди подільської землі. А величезні сиві камені, як живі свідки, творці історії та культури є безпосереднім доказом того, що життя вічне… Адже, саме це хотів довести граф більше як двісті років тому назад, втілюючи свої ідеї та задуми у камінь – простий сивий камінь…   

    Храм Миру – дійсно унікальна архітектурна споруда, одна-єдина у всій Європі і ми маємо цим гордитися, та й не тільки ми, але й майбутні покоління. Щоб Храм і надалі зустрічав своїх гостей, радував своєю красою, зачаровував інтригуючою таємничістю, його потрібно бережливо охороняти, підтримувати в належному стані. Для цього необхідно провести опоряджувальні та реставраційні роботи.  Дуже шкода, що така потужна пам’ятка архітектури не знаходиться під захистом держави. 

Кінець існування Миньковецької держави

   В останні роки свого життя Ігнацій передає управління державою синові Каролю, а сам оселяється в спеціально збудованій хаті. Цей етап свого життя він назвав «погодженням з природою і поворотом до властивого стану людини». У вересні 1827 року сімдесятитрьохлітній граф помирає.

   У довгому, витриманому у помпезному стилі заповіті, Ігнацій Мархоцький згадував, що він будував дороги, підтримував торгівлю, допомагав розвитку промисловості, ввів самоуправління, друкував книги, навчав людей, звільнив їх від кріпосного права, будував храми і т.д.. Він вимагав від дітей, щоб вони зберігали любов до релігії і Вітчизни, підтримували заведені ним порядки.

   Основна частина Миньковецької держави перейшла у володіння єдиного сина Мархоцького – Кароля (народився 1 грудня 1794 р. в Отрокові, помер 25 жовтня 1881 року в Одесі). Пульхерія, одружена в 1814 р. з Елігіушом Малаховським, отримала у спадок Сивороги; Емілія, яка 1819 року вийшла заміж за російського полковника М. Інгістова, отримала Сеферівку, Сцібори і Ластенію; Юлія, заміжня з 1824 року за Мелітоном Малаховським (братом Елігіуша), отримала Побійну і Остою. Руффіполіс (30000 десятин землі біля Одеси та Дністровського лиману, так звані Понтійські володіння) мав бути поділений порівно між усіма чотирма дітьми.

Кароль Мархоцький. Фото 1870-х рр

Елеонора Рогузька - дружина Кароля Мархоцького. Фото 1890-х рр..

  

    Кароль, вихований на ідеях французьких просвітителів, брав активну участь у діяльності масонської ложі «Озіріс» та інших таємних організацій. За це у 1826 році він був інтернований у Білосток. Через два роки Кароль повертається до своїх володінь і бере активну участь у підготовці антиросійського повстання. В лютому 1831 року утворилося Подільське патріотичне товариство, яке готувало повстання у краї. Кароль Мархоцький був призначений організатором повстання в Ушицькому повіті. Після придушення повстанців Кароль був висланий спершу до Курська, а потім на заслання до Сибіру, де провів близько десяти років.

   Що стосується польського повстання в Ушицькому повіті, то воно було приречене на поразку, ще на самому своєму початку, тому що на полі бою зійшлися абсолютно нерівні у військовому плані сили. Поляки на Поділлі не врахували самого головного, вони знехтували інтересами поневоленої титульної нації – інтересами українців. Тому, масової підтримки українців в польських повстаннях на Правобережній Україні різних років, а саме в 1793р., 1830-31рр., 1863-64рр., не спостерігалось.

   Після польського повстання 1830 - 1831рр. російський уряд конфіскував володіння найбільш активних опозиціонерів. Так і миньковецькі володіння переходять до держави, але не повністю – Антонівка, Отроків, Тимків за судовим вироком перейшли до Стадницьких, вірніше до внука ненависного сусіда Владислава Стадницького(дід Владислава – Ігнацій Стадницький все життя ворогував із графом Ігнацієм Мархоцьким).

   Ігнацій Мархоцький, як справжній гоноровий поляк,  на початку своєї реформаторської кар’єри дуже болісно переживав прихід у подільський край росіян. Він навіть склав маніфест боротьби із російськими окупантами, але вчасно заспокоївся. Ігнацій зрозумів, що краще жити і працювати під російським царем, ніж позбутись своїх маєтків та волі.

   Син Ігнація – Кароль Мархоцький, так би мовити, перейшов свого батька в націоналістичному баченні, але він одного лише не усвідомлював, що Російська імперія вже не буде опікуватися польськими аристократами, які тим більше, прагнуть розколу потужної імперії. В цьому була і вся його необачність. Адже, прихильний до родини Мархоцьких імператор Олександр І помер ще у грудні 1825 року. Царська корона перейшла до жорсткого і непоступливого Миколи І. Одним словом, настали зовсім не ті лояльні та благодатні часи для польських аристократів, які були за часів російських імператорів – Павла та Олександра І.    

   Все, що протягом свого життя Ігнацій Мархоцький досягнув і примножив завдяки своїм реформаторським та прогресивним діям, його син - Кароль, буквально через чотири роки після смерті батька «пустив за вітром», маю на увазі саме Миньковецьку державу. Проте, існує версія про усний  договір, за яким новий власник сіл: Антонівки, Отрокова і Тимкова, Владислав Стадницький начебто обіцяв віддати конфісковані володіння Каролю Мархоцькому після того, як той повернеться із заслання. Але цього не сталося. Ось так сумно і болісно закінчилось існування колись славної Миньковецької держави, яка існувала понад 30 років.      

   Цікаво, що Мархоцьким через багато років все ж вдалося повернути собі дещо із спадку графа Редукса. Сталося це вже у 80-роках ХІХ ст., коли молодший син Кароля Юліан-Клавдій(1861-1926), який став офіцером царської армії, відзначився в боях російсько-турецької війни. Царський уряд повернув йому 2500 десятин під Одесою та 500 десятин (десятина – 1,20 га) біля Отрокова.

  

Притулія і граф Людвіг Мархоцький

   Численна родина Мархоцьких стала часто наїжджати до Притулії, хоча вони в основному жили і працювали в Одесі. Син Кароля -  Людвіг Карлович(1856-1935рр.) – старший брат Юліуша, щоразу приїжджаючи до Притулії, на все життя закохався в цей розкішний куточок подільської землі і вирішив присвятити себе саме Притулії та її людям.

   Хто ж насправді був Людвіг Мархоцький(на жаль фотографія  Людвіга не збереглася)? Які плани в нього були щодо Притулівки та селян? Чи  продовжував реформаторську лінію свого відомого та прогресивного діда – Ігнація? На ці запитання постараюся дати відповіді.

   Людвіг, який був вихований в польській сім’ї на тих же самих принципах моралі та філософії французьких просвітителів ХVІІІ ст.. що і дід та батько, в атмосфері довіри, любові, справедливості, не міг та й не мав права вести своє життя хибним шляхом. Тому, першочерговим завданням було – облаштування Притулівки, покращення життя селян, економічне благополуччя своєї сім’ї. Людвіг не мав такого реформаторського хисту, який був у його діда Ігнація, але був досить рішучим, спритним та цілеспрямованим, навіть дещо авантюрним поміщиком.

   Подільський краєзнавець В.К.Гульдман в описі «Поміщицькі землеволодіння в Подільській губернії» 1898р. подає короткі дані про Притулію Муровану та її власника – Людвіга Карловича Сцібор-Мархоцького. Витяг з якого поданий нижче.

Витяг із архівного опису.

Притулівський млин

    На середину ХІХ століття найбільш прибутковими справами на Поділлі було – цукроваріння, гуральництво та млинарство. Сама природа Притулівки наче підказувала молодому панові, що саме насправді дасть найбільш ефективний економічний зиск. Звичайно, якщо є річка, то й мусить бути млин! Саме постать Людвіга Мархоцького та будівництво притулівського млина детально описує Володимир Сутковецький (чомусь автор називає Людвіга – Гортензієм) у своїй книзі «Віск і криця».

    «Пізньої весни 1886 року навпроти маєтку Мархоцького на пра­вому березі Ушиці вже лежали купи каменю та лісу. Заповзятли­ві майстри вдень і вночі обробляли будівельний матеріал. Але ні­хто не знав, яким граф уявляє майбутній млин. Всі гадали над тим, чи не «заслабка» річка, щоб обертати велике й важке коле­со. Мархоцький тим часом відвідав усі навколишні млини й таки впевнився: зможе! Бо на такій самій річці, чи й навіть з меншим водним запасом, починаючи від Вихрівки до Мушкутинець, стоя­ло 16 млинів, кожен з яких за добу переробляв до 650—700 пудів хліба, давав до десятка різних гатунків борошна та круп. Вода, крім того, приводила в рух механізми олієнь, січкарень, тартаків, Але найбільший млин, розташований на тій же Ушиці, знаходився в сусідньому селі Кружківцях. Його збудували чеські майстри, згодом продали своє підприємство євреям. То був чи не найпо­тужніший млин—за добу переробляв до 800 пудів зерна.

   Мархоцький жадав більшого. Зваживши усі «за» і «проти», по­радившись з майстрами, він терміново виїжджає до Москви, де за досить таки високу ціну, як свідчать написи на донині збере­женому обладнанні, в «Товариществе для устройства мукомольных мельниц Антона Енлангена и К°» купує все необхідне для первинної обробки зерна, відтак виїжджає до Німеччини, закуповує у спорідненій з московським товариством фірмі «Ентгон» вузли та агрегати для заключного циклу. До речі, німецька фірма на свою продукцію отримала патент, про що також свідчать написи на збережених деталях..

Млин графа Людвіга Мархоцького і дві величні букви «ГМ»

Витяг із архівного документа.

  

   За той час каменярі, теслі уже зробили свою справу. Залиша­лося викопати фундамент та закласти перший камінь. За тради­цією майстрів, це повинна була зробити тільки вибрана особа, вона мала довести будівництво до кінця, видати господареві й перше мливо. Спільною радою млинових справ майстри вирішили доручити це Никифору Яворенку. Вісімнадцятирічний юнак перед цим разом зі своїм дідом уже будував подібні млини в Бессарабії, розумівся на тес­лярстві та столярстві.

   На постанову майстрів Мархоцький дав згоду. Згідно з роз­рахунками Никифора Яворенка, млин мав давати не менше – 16 ґатунків борошна та круп, переробляти принаймні тисячу пудів (пуд – 16 кг) хліба на добу. Таку заявку Мархоцький сприйняв дещо скептично: як, мовляв, такого досягти? Адже турбіна, як і на інших млинах, має всього 48 кінських сил, тим паче, що жодна з фірм, які поста­чали обладнання, такої потужності не передбачає. «Кожна фірма має свій секрет,—мовив Яворенко.—Я знаю секрет нашої Ушиці».
   Не зовсім довіряючи молодому майстрові, Мархоцький звернувся до старих, на що ті відповіли не двозначне: «За Яворенка ручаємось». І той не підводив свого пана - млин виростав на очах. Тоді Мархоцький зажадав спорудити в Притулівці й церкву. Будівель­ного матеріалу вистачило, а після відміни кріпацтва до села по­верталися не лише його корінні жителі, а й сторонні люди, як пра­вило, віруючі. Тому в дні свят притулівчанам доводилося вируша­ти до Миньковець, де одночасно діяли костьол та православна церква, або йти до того ж Отрокова, з поміщиком якого Мархоцький так і не владнав свої стосунки до кінця своїх днів.»

    За 150 метрів по течії річки Людвіг побудував ще один млин, менший за розмірами – двоповерховий. Цей млин призначався для притулівських селян, де вони могли змолоти своє збіжжя за невелику плату.

   «Для графа настали благословенні часи. Він швидко покрив усі борги, взяв новий кредит. Одне лише хвилювало. Після першого невдалого пуску млина, залишилося чимало неякісного борошна та круп, а збуту на них не було. Тоді Мархоцький пішов на хит­рість. Нижче нового, кам'яного, стояв старий дерев'яний млин, збудований ще за часів Миньковецької держави. Споруда, правду кажучи, дихала вже на ладан і нею ніхто не користувався. Мархоцький за безцінь ви­купив її нібито на дрова, перевіз тоді непридатне мливо і застра­хував його на чималеньку суму на випадок повені чи пожежі. Та якось ранньою весною млин спалахнув, наче смолоскип. Люди бігли гасити пожежу, кликали й графа. Але Людвіг зовсім не поспішав і тільки усміхався. Ніхто не знав тоді, що напе­редодні, коли гримотіла перша весняна гроза, він за невелику плату умовив єврея Мошка облити млина гасом і підпалити. Наступного дня до Притулівки приїхала комісія, аби встановити причину пожежі, однак вранці пішла велика повінь і змила усі сліди. Тому комісії довелося погодитись, що пожежа сталася від удару блискавки, що підтвердили підкуплені Мархоцьким свідки. Отримавши від страхової компанії кругленьку суму, граф на то­му ж таки місці збудував меншого млина—для громади, де голов­ним майстром був,теж Яворський.»

    Малий млин зберігся до наших днів, хоча його зараз вже важко назвати млином. Всі млинарські механізми давним-давно місцеве селянство розібрало по частинах. І тільки сиві кам’яні стіни та невеличкий острівець посеред річки, нагадують про його колишню приналежність.

Економічне піднесення в Російській імперії кінця XIX ст. призвело до формування системи російського капіталізму. В промисловість впроваджуються нові технології. Електрика почала активно впроваджуватися не тільки на промислових об'єктах, а й в маєтностях поміщиків та капіталістів. Електрифікація поміщицьких садиб та промислових об'єктів розпочалася і в Подільській губернії. В Державному архіві Хмельницької області зберігаються документи про електрифікацію поміщицької садиби та млина графа Сцібор - Мархоцького у с. Притулівка.

Граф Людвіг Карлович Сцібор-Мархоцький звернувся в грудні 1898 році в технічно - будівельний комітет та Подільське губернське правління із заявою на електрифікацію будинку, двору та млина у селі Притулівка. Справа складається з 13 аркушів: прохання в Кам'янець - Подільське губернське правління; опис встановлення електричного освітлення в маєтку; рапорт клерка Подільського губернського правління по питанню дозволу на освітлення в Новоушицьке повітове поліційне управління; звернення клерка Подільського губернського правління в технічно - будівельний комітет по питанню електрифікації; дозвіл технічно-будівельного комітету. В цьому ж місяці граф одержав дозвіл від Ушицького повітового поліцейського управління на встановлення освітлення.

   Майже через рік, 11 листопада  1899 року, в канцелярію губернатора від технічно-будівельного комітету надійшов висновок з дозволом на електрифікацію. Відповідно до проекту, в приміщенні млина встановлено 34 електричні лампи, ще 25 ліхтарів освічувало територію садиби. У  8 кімнатах маєтку встановлено 5 світильників бра та 23 звичайних світильників. Освітлення монтувала фірма «Керич й Ким». Електрику виробляла парова машина (локомобіль потужністю від 20 до 30 кінських сил). Машина була обладнана автоматичним регулятором, динамо-машиною на 950 обертів, потужністю 220 вольт. Динамо-машина могла дати потужність до 340 вольт. Електричне живлення підтримував акумулятор на 120 елементів, розрахований на 100 ампер годин. Акумуляторна батарея відповідно до технічного плану регулювала силу струму в електричній мережі та її розподілення. Електричний струм від підстанції до будинку подавався через неізольований провід. Внутрішній провід був ізольований. Ізоляція складалася з просмоленого паперу. Внутрішня проводка монтувалася не в стіни, а кріпилася на фарфорових ізоляторах.

   Отже, із цього архівного документу можна зрозуміти, що Людвіг Карлович одним із перших на Поділлі електрифікував свій маєток та млин. Нащадок графа Ігнація Сцібор-Мархоцького проявив себе як добрий господар і старався встигати за технічним прогресом.

   Також, цей архівний документ про електрифікацію млина та садиби зайвий раз підтверджує, що граф Людвіг Мархоцький жив саме у маєтку, а не у селянській хатині без елементарних побутових умов, як писав Володимир Сутковецький у своїй повісті «Віск і криця».

 

Притулівська церква

   Притулівський люд має завдячувати Людвігу Мархоцькому за побудовану церкву, про яку і поведу мову. Церква була побудована наприкінці ХІХ століття у 1895 році за кошти графа, на честь зачаття Святої Анни, матері Пресвятої Богородиці.

Витяг із книги подільського краєзнавця

Юхима Сіцінського «Приходы и церви Подольськой  епархии» 1901 р.

    Про історію побудови церкви пропоную витяг із повісті «Віск і криця»:

- « На будівництво церкви були потрібні кошти, а їх у Мархоцького не було. І тут, як не дивно, йому допоміг випадок.

Жила тоді в Притулівці одинока Марія Пиняк, дуже скромна і богомільна, рідна тітка уже згаданого Василя Лисичука. Кож­ного року вирушала на прощу до Єрусалима чи Александрії, привозила звідти пляшечки зі святою водою та землею з гробу господнього, щедро обдаровувала тим набутком односельців. Ді­знався Мархоцький і про те, що має жінка гроші. Невдовзі при­їхав до неї своїм візком позичити певну суму. Мовляв, будую млина, треба селу й церкву мати, а коли все зроблю, то поверну з відсотками.

...Минав час. Уже майстри закінчували млин, поставили облад­нання, вже й збудовану церкву, освятив священ­ик, а Мархоцький жінці боргу не повертав. Жінка спершу ста­ралася, було, нагадувати про це панові, але той мовчав. Врешті-решт якось привселюдно жінка пустила в хід відоме у нас на По­діллі прокляття типу «...стонадцять болячок, сім пропасниць, сто кольок у бік, чиряк на живіт, тіпун на язик». А Мархоцький? Спокійно вислухав оту запальну промову, зняв капелюха, низько вклонився Марії та й поїхав своєю дорогою... Але жінка не зда­валась. Подала заяву до суду, та за відсутністю свідків та докумен­тальних підтверджень їй було відмовлено у стягненні боргу з Гортензія(Людвіга). Лише на схилі літ Марія Пиняк скаже сусідам: «Може, во­но й на краще, що тоді пан мені грошей не повернув? Усе-таки хоч церкву маємо. Помру—поховайте мене біля неї».

Марія Пиняк пішла з життя 1914 року. Якось весняної пори разом з її племінником Лисичуком навідалися ми на могилу ста­ренької. Третій від церкви надгробок уже ряснів хрещатим барвін­ком, біля кам'яного хреста лежало кілька цукерок, окрайчик жит­нього хліба та склянка з водою. Поклавши на могилу квіти, дов­го мовчки стояли. Вертаючи з кладовища, питаю в Лисичука: «Чи був Мархоцький тоді на похоронах?». І чую у відповідь: «Кажуть, був. Серед мужицьких сіряків бачили й панську одіж».

Притулівська церква, побудована графом Людвігом  Мархоцьким

на честь зачаття святої Анни у 1895 році.

Щодо того, чи справді не віддав Людвіг Мархоцький Марії грошовий борг, достовірно не відомо, але граф був не з тих людей, щоб так морально низько вчинити перед цією жінкою та притулівськими людьми. І взагалі, чи був факт позичання грошей графом Мархоцьким? На це запитання вже ніхто відповіді не дасть. Чим більше згадують добрим чи не добрим словом про відому особу, тим більше її постать обростає різношерстими легендами, можливо позичання грошей в простої селянки, це також свого роду – легенда.

Якби там не було, церква до цих пір стоїть і виконує свою пряму функцію, служить людям як духовна святиня. На даний час у церкві на жаль тільки відспівують покійників, а не вінчають наречених, не охрещають дітей. Це насамперед пов’язано із катастрофічною демографічною ситуацією на селі.

   Щодо прямої функції церкви, як духовної святині, то це було не завжди. Ось, що розповідає старожил Притулівки Дудко Василь Іванович(1928 р.н.): «В 1955 році радянська влада закрила церкву. З тих пір вона служила як зерносклад. Біля церкви була побудована дзвіниця висотою 30 метрів. На дзвіниці було чотири  дзвони - три малих та один великий, вагою близько півтонни. Дзвіницю за наказом розібрали, а дзвони ніби під землю провалилися. Від них не стало навіть сліду, напевно відвезли десь на переплавку». До речі Василь Іванович міг на цю тему розповідати годинами, адже довгий час служив при храмі паламарем і дзвонарем.

      Притулівська церква була відновлена в період незалежності України. В 1996 році був зроблений капітальний ремонт – перекрили куполи та дах оцинкованою бляхою, проводились ремонтні роботи  всередині та ззовні церкви. Завдяки старанням найманих та місцевих майстрів церква отримала друге життя і має досить гарний вигляд. Місцева святиня є однією із кращих і компактних церков у нашому краї. Притулівська церква підпорядковується Московському патріархату. Духовним настоятелем церкви є отець Василь.

   Після краху безбожної комуністичної імперії в житті українського народу відбулися значні зміни, зокрема в духовному житті. Народ отримав свободу віросповідання, але яку гірку духовну спадщину залишив безбожний режим нашим людям. З людських душ було вичавлено все святе і духовне. Коли почали відроджуватися перші паростки духовного життя, люди почали дізнаватися, що вони є православні християни і мають свою славну історію, вчилися хреститись і почали робити невпевнені кроки до православного храму.

Нащадки Людвіга Мархоцького

    Людвіг Сцібор-Мархоцький був одружений із Марією-Доротою Мнішек (1869-1949рр.) герба Порай. Марія була дочкою дворянина Владислава Мнішека і Марії Чернецької.

   У щасливому та міцному шлюбі народилося четверо синів. Всі діти народилися у Притулії Мурованій. Після бурхливих революційних подій 1917 року Людвіг Карлович із сім’єю переїжджає до Одеси. Як склалося життя Людвіга в радянський період до 1935 року, достовірно не відомо. Одна із ймовірних версій – працював керівником державного банку. Помер та похований в Одесі у 1935 році.

Свідоцтво про смерть Людвіга Сцібор-Мархоцького.

   Старший син Людвіга Іван-Маврикій (Jan Maurycy Ścibor-Marchocki) – правнук графа Ігнація Мархоцького, народився в 1891 році в Притулії Мурованій. Служив в армії під час Першої світової війни. 30 жовтня 1914 року був призначений в 7-й уланський Овідіопольский полк. З  27 липня 1915 року знаходився в запасі армійської кавалерії. 1 травня 1916 року переведений з прапорщика в корнети. Після еміграції проживав у Франції. Помер у 1926 році, похований в Парижі.

   Другий син Людвіга Зігмунд-Август – правнук графа Ігнація Мархоцького, народився 6 жовтня 1893 року в Притулії Мурованій. З  1909 по 1913 рік навчається в Одеській державній гімназії. У 1914 році вступає в Інститут Цивільних Інженерів у Петербурзі. Навесні 1916 року призваний на військову службу в Червоному Селі. Революція 1917 року застала Зігмунда в Одесі, якраз під час його відпустки. 24-го жовтня 1918 року Зігмунд одружується на своїй двоюрідній сестрі – Софії-Людмилі 1895 року народження, дочці Юліана Сцибор-Maрхоцького. Через рік після весілля, в травні 1919 року, разом з дружиною і матір'ю виїжджає з Одеси до Варшави. У травні 1920 року з дружиною переїжджає на постійне місце проживання в США в якості офіцера Генерального Консульства Республіки Польща в Чикаго. У 1923 році переводиться до Польського Консульства в Детройті, штат-Мічіган.
   У 1924 році у подружжя народжується дочка Ірина, яка помирає майже через два роки. 29-го грудня 1926 року народився син – Ромуальд-Іренеш. Другим ім’ям - Іренеш батьки назвали сина на честь померлої доньки – Ірини. У 1948-му році Зігмунд разом з дружиною і сином Ромуальдом переїжджає в Kaліфорнію, де поселяється в Балдін Парку. Зігмунд Мархоцький помер в 1971 році, дружина – Софія у 1973 році. Подружжя поховане у Балдін Парку, США.

   Ромуальд-Іренеш Мархоцький – праправнук графа Ігнація Мархоцького, народився в місті Хайленд-Парку, штат Мічиган, в Сполучених Штатах Америки, 29-го грудня 1926 року. Закінчив Каліфорнійський технологічний університет та отримав ступінь магістра в області фізики та математики. Був  почесним членом багатьох наукових товариств США. Автор багатьох наукових розробок у сфері фізики та математики. Ромуальд-Іренеш Сцібор-Мархоцький нащадків не мав, помер у 2010 році, похований у США.

   А тепер порівняйте фотографію Ромуальда Мархоцького із портретом його славного прапрадіда Ігнація, і ви побачите, що вони дуже схожі, хоч різниця між їхніми життями – 183 роки.  Ось, що означають генеалогічні коріння!

   Третій син Людвіга – Констянтин, народився у 1895 році в Притулії Мурованій. Помер через два роки життя, у 1897 році. Похований у сімейному склепі Мархоцьких в Притулії.

 

   Четвертий син Людвіга Сцібор-Мархоцького – Констянтин-Людвіг народився у 1899 році у Притулії Мурованій. Закінчив математичний факультет Новоросійського університету в Одесі. Після революції емігрує до Польщі. У 1920 році бере активну участь у радянсько-польській війні. У 1923 році Констянтин Мархоцький отримує звання поручника 15-го полку польової артилерії, що у Варшаві. Після війни, залишається в армії. У 1939 році Констянтин – підполковник Генерального штабу Польщі. Загинув в автомобільній аварії у серпні 1939 року під Познанню, якраз перед початком Другої світової війни. Похований у Польщі.

Констянтин-Людвіг Мархоцький під час навчання в Одесі.

Констянтин-Людвіг Мархоцький на військовій службі у Варшаві. 1936 р.

Це цікаво і корисно знати!

   Незаперечним фактом економічного і соціального розвитку держав є державна форма правління – дуалістична монархія, що мала у своєму розпорядженні безліч загарбаних і поневолених народів, з яких утворювалися великі імперії. Адже найбільший економічний і політичний ріст держав, починаючи із рабовласницьких і закінчуючи імперіями (Російська, Австро-Угорська, Німецька, Османська), які перестали існувати після Першої світової війни, вказує саме на існування у державі «твердої руки» - імператора, цісаря, султана, які були наділені необмеженою владою і контролювали всі галузі економіки, встановлювали прожитковий рівень, регулювали податкову систему.

   Не завжди демократичний державний устрій, який є владою вільного народу, може позмагатися з монархічним, а саме в економічному розвитку – ВВП, заробітна плата, ціни на товари та послуги, налагоджена податкова система. Щоб не бути голослівним, пропоную зазирнути у 1913 рік – рік найбільшого економічного розвитку в Російській імперії.

   Найважливішим для людини сто чотири роки тому і тепер є, звичайно, здоров’я, але й не другорядною тоді і зараз є винагорода за працю, тобто заробітна плата, що дозволяла б відчувати себе повноцінним громадянином.

   У 1913 році середня заробітна плата на Поділлі становила близько 37 рублів. Однак ситуація у конкретних сферах дещо інша. Робітники та ремісники: ювелір – 55 руб., друкар – 52, робітник-металіст – 49, кравець і столяр – 37, швець – 24, різнороб – 18, прислуга на повному забезпеченні – від 7 до 14 рублів.

   Службовці та фахівці: викладач гімназії – 102 руб., вчитель початкової школи у селі – 25, завідувач земської лікарні – 125, фельдшер – 37 руб.50 коп..

   Військовослужбовці: поручик – 80 руб., капітан – 105, генерал-майор – 350. До генеральської прирівнювалася платня депутата Державної Думи – 350 рублів.

   Ціни на товари у магазинах купців Журавльових, які проживали на Поділлі: хліб білий двофунтовий (818 г) – 8 коп., житній двофунтовий – 6 коп., фунт борошна (409 г) – 2, масла – 39, солі – 1, коробка сірників – 1, фунт яловичини – 12, сала – 15-25, пляшка пива – 12 копійок.

   Безумовно, не можна обійти увагою ціни на міцніші напої, ніж пиво. Справжнє шампанське, а іншого в імперії не продавали, коштувало досить дорого – від 6 рублів, а півлітра горівки – 30 копійок. На алкогольні та тютюнові вироби в Російській імперії була державна монополія. Хочу зауважити, що самогоноваріння каралось шістьма роками каторги.

   Ціни на ринку: фунт картоплі – 1 коп., пуд гречки – 2 руб., пуд гороху – 1 руб.30 коп., 100 головок капусти – 5 руб., відро відбірних помідорів – 8 коп., 100 штук оселедця – 7 руб., гусак -1 руб., свиня вгодована – 25-55 руб., фунт свинини – 10-12 коп., курка – 45-70 коп., а качка – 80 коп., десяток яєць – 20 копійок.

   Промислові товари: чоботи – 4-10 руб., парусинові штани та сорочка по

1 руб., пальто – 18,50, костюм (пошиття) – 15,75 коп., 1 куб. метр  дров – 18 коп. з доставкою, 10 кг вугілля – 15 коп., 1 л гасу – 25 коп., 10 свічок – 2 рублі.

   Ціни на послуги: візник по місту – 4 копійки, газети – 3-5 коп., квиток у театр – від 20 коп. до 10 рублів, сінематограф – від 30 копійок, гальба пива із солоними сушками або раками – 5 коп., склянка чаю у трактирі – 5 копійок.

   Отож, звичайний подільський робітник чи фельдшер могли безбідно жити на свою зарплату. Ці цифри дають деякі інші цікаві відомості. Так, найбільш показовий пункт про податки – 3 копійки на місяць. Ніякої помилки немає. Справа в тому, що в царській Росії не було прибуткового податку. Податки взагалі були найнижчими у Європі і становили 9.09 руб. на душу в рік.

   У млині Людвіга Мархоцького працювало 26 робітників та отримували в середньому від 20 до 40 рублів на місяць. Така заробітна плата у селі Притулія дозволяла їм та їхнім сім’ям безбідно жити.

   Тепер порівняйте свої зарплати і теперішні ціни. Чи зможете купити на свою зарплату 123 кг яловичини або 2 вгодованих свині, 206 кубометрів дров, 37 раз пообідати в ресторані?

Старий цвинтар.

   Цвинтар у Притулівці лежить у яру притоки річки Ушиці – Отроківки. Невеликий простір прикривається з одного боку лісистим схилом старого парку, над яким височів Отроківський замок, а з іншого – скелястим схилом притулівських пасовищ. Кладовище було засновано на початку ХІХ століття. Більш молодше кладовище було засновано наприкінці ХІХ століття одночасно із закладанням фундаменту притулівської церкви у 1895 році.

Пам’ятники на новому кладовищі - символи людської пам’яті та витвори кам’яного мистецтва.

   Друга частина кладовища до сьогодні діюча. Як і багато сільських пам’яток, так і притулівський цвинтар тісно пов'язаний з особистістю Мархоцького. Граф Ігнацій в своїх багатогранних реформах не забував про врегулювання питань, пов’язаних з похованням померлих. Вірогідно, що він у 1816 році заснував похоронне Братство для Миньковецької дер­жави, до обов'язків котрого належало поховання померлих, догляд за цвинтарями, а також проведення похоронів за цере­монією, котру встановив особисто сам Сцібор. Члени братства у жалобних шатах, із чорними хоругвами, на яких були вишиті чере­пи, чекали за замкненими воротами кладовища на похоронну процесію, яку очолював священик, а у разі смерті видатних особистостей разом зі священиком також і особисто Мархоцький. Коли процесія підходила до воріт цвинтаря, один з членів братства вдаряв тричі у ворота, закликаючи братчиків прийняти труну. Далі тривала серія питань і відповідей, пов'язаних з по­кійним і його життям. Слідом за ними, церемонмейстер, пого­дившись прийняти труну на кладовище, на повен голос промовляв: приймаємо і з почестями похоронимо!

   Крім двох вищезгаданих цвинтарів у Притулівці, існував ще один. Він був заснований Мархоцьким для рідні, високо посадових осіб, урядників та найближчої прислуги. У центральній частині було збудовано родинний склеп, в якому першою була похована дружина Ігнація – Єва Руфф у 1810 році, а поруч - катакомби для його друзів і співпрацівників. Муро­вану огорожу цвинтаря збудували у формі грецького хреста. Першим, хто спочив на цьому цвинтарі, був Гортензій, садівник і фаворит Мархоцького, котрого у Притулівці більш знали як Гриця, бо саме таке ім’я отримав при хрещен­ні. На надгробку Редукс наказав витесати інскрипцію: «З се­лянського роду, званий Гортензій Притулійський, був садів­ником. Своєю працею і знаннями вельми спричинився до при­крашення Притулії. Великий геній і дотепник. Прожив близько 50 років. 17 березня 1825 він помер. Тут похований. Його геніальності, дотепності і талантові поставлено цей пам'ятник.»

   Увійшовши у конфлікт з родиною і оточенням, Редукс наказав збудувати поблизу цвинтаря дерев'яну сільську ха­тину, де вирішив в самотності, як пустельник, доживати свій вік. 1821 року написав заповіт, відповідно до якого його спадкоємцем повинен був стати єдиний син Кароль, однак поставив умову, що спадко­ємець зберігатиме теперішнього порядку у державі. Ще за життя вибудував собі гробівець. Над входом він розмістив секвенцію: «Inveniportum. Spes et fortunavalete! Sat te lusistis, luditenunkalios. – (Я прямую у порт. Надіє і фортуно - проща­вайте! Досить ви мене зводили, тепер зводьте інших)».

   У вересні 1827 року душа Мархоцького покинула цей світ. Сьогодні важко відшукати сліди того мавзолею: руїни кап­лиць розібрано після жовтневої революції, а каміння із графського склепу після Другої світової війни використали для будівництва Миньковецької МТС. Місце спочинку Редукса і його близьких поросло густою терниною.

   Сльози, жаль, повага, біль, тиша, непокій, страх – такі почуття можуть асоціюватися з кладовищем. Є ще й пам’ять, а коли стоїш поміж старих могил, то ця пам’ять стає особливою. Бо хоча не кожне з написаних кирилицею прізвищ тобі знайоме, однак починаєш розуміти, звідки походиш, глибше усвідомлювати, хто ти, відчувати єдність із тими, хто тут спочив. Таку екскурсію до джерел варто час від часу зробити кожному, хто не байдужий до своєї історії та свого родоводу. Напевно варто також трохи попрацювати, щоб із-під моху видобути пам’ять про свій народ. Для себе!

   У  червні 2011 року, до наших сіл - Притулівки, Тимкова і Отрокова завітали гості із Польщі – товариство каменярів «Магурич»(назва гори в Польщі). Основна діяльність товариства - відновлення та реставрація пам’ятників, хрестів, могильних плит, очищення територій кладовищ від чагарників, кущів і взагалі – наведення порядку. Товариство каменярів діє вже понад 25 років і за цей період його існування відновлено безліч кладовищ та пам’ятників на території Польщі та України.

Волонтери відновлюють притулівський цвинтар

  

    Товариство «Магурич» заснував і очолює Шимон Моджиєвський – людина дуже відповідальна і вимоглива. Магурич тісно співпрацює із різними волонтерськими організаціями України, Польщі, Словаччини, Угорщини.

   Координатором проекту являється В.А.Захар’єв – директор Центру Мархоцькознавства, завідуючий відділом археології у Хмельницькій області. Проект має назву «Wspуlne zapomniane dziedzictwo» («Повернення забутих спадщин») і втілюється силами Центру мархоцькознавства та польського товариства «Магурич» в рамках програми «Przemiany w Regionie — RITA» («Зміни в регіоні — РІТА»), фінансований польсько-американською Fundacj Wolnoci (фонд Свободи). Володимир Анатолійович розповідає, що проект товариство «Магурич» передбачає насамперед відновлення і реставрацію давніх цвинтарів саме в тих селах, які входили в Миньковецьку державу. Це будуть православні, католицькі та єврейські поховання.   

   Відновлення та реставрація цвинтарів – досить довгий турботливий та трудомісткий процес. Він включає в себе: розчищення землі над могильною плитою, а це близько 0,6x0,8x1,8 м.; підняття надмогильної плити; очищення від моху та наростів хрестів. Кінцевим закінченням цієї процедури є хімічне промивання могильної плити та хреста. Після цього пам’ятник набуває свіжого, майже первісного вигляду.

   Кожен із давніх цвинтарів, безперечно приховує безліч таємниць. Але цвинтар в Притулівці став абсолютною несподіванкою як для українських так і для польських дослідників. Ось про що розповідають  члени польського товариства «Магурич»:

--«Коли в червні 2011 року організатори реставраційної експедиції виїхали на розвідку, з-поміж густих чагарників стирчало лише два хреста і кілька надгробків. Звичайні для Поділля «лапчаті» або «корсунські» хрести із невигадливими епітафіями. Після двох тижнів роботи, кладовище віддало в руки реставраторів більше 80 пам’ятників. І це далеко не повний обсяг кам’яних скарбів. Нам відкрились антропоморфні стели, фігурні підставки під хрести, зворушливі написи та цікаві малюнки. Найбільший перл досліджень став 2,5 метровий хрест з пісковику з личиною на вертикальній частині. Біля одного хреста ми знайшли розбиту пляшку гутного скла та полив’яну тарілку, як промовистих свідків поминок середини ХІХ століття.

   Абсолютно світлою була й сама експедиція. Жодного дня не йшов дощ, що дозволило виконати титанічні об’єми робіт. Щовечора бажаючі купалися у чистій Ушиці, ласували дарунками від місцевих жителів. А наостанок цвинтар освятили священики трьох конфесій і під яскравий феєрверк щорічного фестивалю(відбувається в Отрокові щорічно в середині серпня, присвячений відродженню Миньковецької держави та на честь її засновника – графа Ігнація Мархоцького) волонтери роз’їхались по домівках».

   Тож та робота, яка була і буде зроблена польським товариством каменярів «Магурич» є дуже доброю, благодійною справою, яка відроджує забуту спадщину, пам'ять про померлих предків та духовну і моральну відповідальність перед ними. Але, мимоволі виникає запитання: - чому поляки, нам – українцям, реставрують пам’ятники, хрести, прибирають та упорядковують території старих кладовищ? Чому ми самі не в змозі піклуватися про пам'ять померлих предків? Чи не хочемо? Відповідь буде одна – не хочемо! Не має нічого гіршого, як людська байдужість! Адже на впорядкування територій кладовищ великих коштів не треба, а треба лише бажання людей і місцевої влади. Мабуть, ми – українці, ще не «доросли» до духовного, етичного та економічного рівня поляків. Ще пройде немало часу, поки із нашої свідомості вийде весь комуністичний бруд, який втовкмачували в мозки українцям  впродовж сім десятиліть.

У Притулівку прийшла війна…

   Коли почалася війна, наше село в липні 1941р. було окуповане фашистами. Наступили чорні дні для жителів села. Німці призначили свою владу на селі. На той страшний час доля кожного жителя залежала від старост, які пішли на співпрацю із окупантами. Саме місцевий управитель складав списки юнаків та дівчат, яких потім відправляли на примусові роботи до Німеччини та Австрії. Деякі з них врятувалися втечею із села. Моя бабуся, Марфа Михайлівна Гандзюк, розповідала, що її батька поставили перед фактом, або на примусові роботи їде донька Марфа, або дружина Ірина, яка була бабці мачухою. Батько змилостився над донькою – сиротою, тому на роботу в Німеччину відправили мачуху. Але життя в окупованому селі для таких як Марфа Михайлівна та її ровесників, було далеко не солодким. Тим часом поліцаї ходили по хатах і насильно забирали дівчат і юнаків на примусові роботи. На кожне покоління припадають величезні та важкі випробовування. Але, на покоління, народжене на початку ХХ століття їх було найбільше – Перша світова війна, громадянська війна, голод 1921-23рр., суцільна примусова колективізація, інтенсивна індустріалізація, голодомор 1932-33рр., хвиля масових репресій 1937-38рр, Друга світова війна, голод 1946-47рр., післявоєнна відбудова, безплатна робота в колгоспах за трудодні.   

   На протязі 1942-43рр. на примусові роботи із Миньковецького району було вивезено 2132 людини. В загальному плані, на примусові роботи із Притулівки було вивезено 14 чоловік. Більше половини остарбайтерів так і не дочекалися матеріальної і моральної компенсації від урядів Німеччини та Австрії.

   Ніхто із юнаків і дівчат не знав на скільки років вони їдуть, і чи взагалі повернуться коли-небудь додому. Батьки у розпачі проводжали у смертельне рабство своїх дітей…Було дуже багато сліз та безконечного переживання…

Оголошення Дунаєвецького гебітскомісара

про те, що особи, відправлені на роботу до Німеччини, не повернуться.

                                                                                                21 листопада 1943 р.

         Згідно з розпорядженням пана рейхскомісара України в сучасний момент неможливо розраховувати на повернення додому робітників, направлених до Німеччини на працю. Вони можуть повернутися додому лише в тому разі, коли їх замінить будь-хто з членів сім’ї.

                                                                                               

                                                                                               Гебітскомісар Еггерс

Список остарбайтерів с. Притулівка

1.Боровик Григорій Іванович

2.Варгатюк Ксенія Кирилівна

3.Варгатюк Петро Іванович

4.Заплітняк Марія Григорівна

5.Лаврентюк Ольга Іванівна

6.Мельник Марія Григорівна

7.Микитюк Василь Романович

8.Микитюк Ірина Опанасівна

9.Очеретна Тетяна Іванівна

10.Романюк Євгена Іванівна

11.Слободянюк Ганна Яківна

12.Стрільчук Олена Іванівна

13.Холодюк Дмитро Тодорович

14.Шумеляк Ольга Іванівна

   Фашисти не стали знищувати колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювали так звані державні маєтки, із головним завданням постачати хліб та інші сільськогосподарські продукти для гітлерівської армії та вивезення до Німеччини. Праця на цих «дворах» нагадувала справжню панщину, рабство.

   Окупанти запровадили величезну кількість різних поборів з населення. Його змушували платити податки за будинок, садибу, двері, худобу, домашніх тварин (собак, кішок). Селянин незалежно від того, мав чи не мав корову, мусив здати 600-700 літрів молока. Вводилося подушне – 120 крб. за чоловіка і 100 крб. за жінку.

Вони захищали Батьківщину

1.Андреєв Григорій Миколайович

2.Басюк Яків

3.Вакуляк Григорій Дмитрович

4.Вакуляк Петро Максимович

5.Вакуляк Петро Григорович

6.Гусар Андрій Григорович

7.Дерешок Іван Софронович

8.Дяк Василь Іванович

9.Зендрук Степан Якович

10.Казєв Дмитро Кирилович

11.Казєв Гнат

12.Кокош Микола Іванович

13.Лисичук Марія Михайлівна

14.Маримора Захар Гнатович

15.Мельник Федір Іванович

16.Михайлів Михайло

17.Назарчук Дем’ян

18.Нікітін Олександр Олександрович

19.Орловський Іван Калинович

20.Сливка Петро Юхтимович

21.Слободянюк Степан Петрович

22.Слободянюк Іван Степанович

23.Томашев Іван

   

   28 березня 1944 року воїни 241-ї стрілецької дивізії під керівництвом  генерал-майора П.Г. Арабея визволили Притулівку. Їм на допомогу прийшли партизани із загону А.П. Римарчука. 32 воїни загинули в бою за село, в тому числі командир стрілецького батальйону капітан М.Д. Новіков, командири взводів І.С. Бородачов, В.К. Вікторов та партизанський командир А.П. Римарчук.  Радянські воїни, які загинули звільняючи Притулівку, були із почестю поховані на сільському кладовищі.

   На відміну від сусідніх сіл(Отроків, Тимків), Притулівка під час звільнення від нацистів, постраждала найбільше. Із спогадів очевидців – село палало у вогні страшних вибухів снарядів, мін і гранат. Половина будинків були зруйновані і спалені. Цей страшний день притулівчанам запам’ятався назавжди. Після кількох років страждань, у село нарешті прийшов мир – ціною солдатських життів. У квітні 1944 року у визволених селах розпочалася військова мобілізація до лав радянської армії. Весна 1944 року принесла людям не тільки радість звільнення від окупації, але й надважку працю на відбудовах народного господарства, яка в більшості проводилась на ідеологічному ентузіазмі селян та робітників.

   Через нестачу техніки та коней, поля копали вручну – лопатами, орали коровами. До того ж, під час війни загинула найпрацездатніша частина сільського населення, тому весь тягар робіт впав на плечі жінок, підлітків, стариків. А ті, хто дочекавшись дня Перемоги, повернулися в рідні місця, не стали вільними людьми. Як і раніше, за кожним наглядав райком партії, парторг, сусід-донощик. Селянам приходилося  задарма працювати у колгоспі. У 1946 році колгоспник отримував на трудодень 137 грамів зерна і 27 копійок грішми. Колгоспна сім’я, яка виробляла впродовж року в середньому 400 трудоднів, могла отримати за свою важку працю лише 50 кг. зерна, при споживчій річній нормі 150 кг. на одну людину. При цьому колгоспники змушені були сплачувати непосильні податки та натуральні поставки. Кожне селянське господарство Миньковецького району за рік повинно було здати безоплатно 40-45 кг. м’яса, 230-240 літрів молока, 340 штук яєць, одну шкуру забитої тварини, 86 кг. картоплі, 17 кг. жита. Усі грошові прибутки йшли на сплату сільськогосподарського податку, яким обкладалась кожна голова худоби, птиці, плодове дерево, сотка землі, також податку на неодружених (холостяцьке). Крім цього, колгоспний двір сплачував щорічно значні суми самообкладення, страхування, позики на розвиток народного господарства, поставляв юнаків та дівчат на відбудову шахт, залізниць, заводів, фабрик.

Вічна пам’ять і слава  героям, які віддали свої життя за нашу

свободу і   незалежність Батьківщини

на фронтах Другої світової війни!

Пам’ятник загиблим воїнам.

Салюти миру 

В дні травневі, мріями багаті, 
Коли щастя хлюпає з пісень, 
Ми щороку зустрічаєм свято – 
Перемоги радісної день. 

І встають у пам'яті дороги, 
Ті, що довелося нам пройти, 
Щоб багряний прапор Перемоги 
Над рейхстагом гордо піднести. 

І живуть у пам'яті народу 
Його вірні дочки і сини, 
Ті, що не вернулися з походів 
Грізної, великої війни. 

Їх життя, їх помисли високі, 
Котрим не судилось розцвісти, 
Закликають мир ясний і спокій, 
Як зіницю ока, берегти.

                                                                                Василь Симоненко

  

  

Кінофільм «Циганка Аза»

    Особливе місце у житті притулівчан займають спогади про зйомки фільму «Циганка Аза», адже багато хто із них були безпосередніми свідками та учасниками створення драматичного кінофільму. Для такого маленького села, як Притулівка – це була велика і надзвичайна подія.

   У 1987 році на Київській кіностудії імені Довженка режисер Григорій Кохан зняв стрічку «Циганка Аза»  за мотивами твору корифея українського театру Михайла Старицького. Автора драми надихнула повість польського письменника Юзефа Ігнатія Крашевського «Хата за селом», дія якої відбувається у селі Городець, що на Волині. «Було то собі..,- село трохи ще волинське, й трохи ще подільське; лежало у долині, яка була подібною до якогось яру. Понад ним на широкій рівнині тягнулися золотисті лани збіжжя, що перетиналися невеликими чорними лісками; посередині села бігла ледь помітна річечка, яка збиралася у досить великий ставок. Хати, попричеплювані до стін узгір’я, весело біліли у зелених в’язанках дерев, з висоти приглядаючись до ставка, який віддзеркалював їх у чистих водах. Тихо, зелено, спокійно, добре якось у цьому роздолі.» - Читаючи цей уривок, неможливо уявити місце дії фільму в іншому, а ніж Притулівка, місці. Це і зробили автори фільму, коли шукали для зйомок подібну місцевість із чудовими краєвидами. Багато епізодів було знято також в Кам’янці-Подільському.

   У масованих сценах також брали участь притулівські жителі. І про те, що циганський табір був розташований біля Нижньої гроти, знає кожен притулівчанин. Хата, в якій жила головна героїня фільму – Галя, і в яку закохався циган Василь, на жаль не збереглася. Фільм варто подивитися, бодай через увічнений у ньому образ села, який дещо змінився за останніх тридцять років. Фільм, звичайно про трагічне кохання, але не зовсім останню роль у ньому відіграють притулівські краєвиди.

Головна героїня – Аза(Ляля Жемчужна)

Головний герой фільму – Василь(Ігор Крикунов)

Головна героїня фільму – Галя(Олена Пономаренко)

   

Притулівка сьогодні

Агітаційний вапняний напис на хаті, зроблений у період колективізації.

   У довоєнний та післявоєнний радянський період в селі існував колгосп із дуже обнадійливою назвою «Вперед до комунізму», продовжував свою борошномельну функцію Великий млин, діяла 8-річна школа, дитячий садок, будинок культури, бібліотека, швейна майстерня, магазин. До Притулівки курсував рейсовий автобус із Дунаєвець. Але в межах безпеки перевезення пасажирів, він ніколи не заїжджав в село, а тільки до «горба». Інфраструктура, яка була у селі, вказує на його повноцінне існування. Але на жаль, це все залишилось у минулому часі. І тільки кам'яні господарські споруди відображують славне минуле невеликого села.

   Школа в Притулії була побудована ще у 1898 році. У 1960-х роках до старого приміщення добудували ще одну частину і школа отримала г-подібну форму. У Притулівській школі начались також учні із сусідніх сіл – Тимкова, Отрокова та Кружковець. До школи ходили пішки, незважаючи на погодні умови. Наповнюваність класів була 10-20 учнів. В 60-х роках у школі нараховувалось 140 учнів. Довгий час директором школи був талановитий вчитель та мудрий керівник – Романюк Кость Павлович. Школу закрили у 1979 році у зв’язку із зменшенням кількості дітей. В цьому немає нічого дивного, адже такі ж самі закриття малокомплектних шкіл проходять і в наш час і називаються «оптимізацією навчальних закладів». Притулівські учні почали відвідувати школу в Отрокові, що за 3 кілометри від села, а старшокласники (9-й, 10-й клас) навчались у Миньковецькій середній школі. Знання, отримані учнями у школі, давали можливість в майбутньому стати науковцями, вчителями, лікарями, офіцерами, інженерами, медсестрами, зоотехніками і т.д..

   На даний час у приміщенні колишньої школи розташовується ФАП та сільський будинок культури.

Шкільний стенд 1960-х років, який зберігся до наших днів.

  Сільські землі, які були у складі колгоспу «Вперед до комунізму» у 1996 році були розпайовані. На кожного селянина в середньому припадає 2 га. На даний час земельні паї орендує агрохолдинг «Мрія».

      Через 55 років після закінчення Другої світової війни Німеччина розпочала процес ідентифікації та перезахоронення своїх солдатів, які загинули на територіях колишнього Радянського Союзу. У 1999 році за сприяння благодійного фонду «Пам'ять» були проведені розкопки захоронення німецьких солдатів, котрі загинули під час звільнення Притулівки 28 березня 1944 року. Мета акції Фонду – ідентифікація та перезахоронення загиблих німецьких солдатів у спільні збірні могили, які знаходяться у декількох містах України: Жовкві Львівської області, Одесі та Харкові.

   Розповідає учасник акції – археолог Ярослав Островський: «Місцеві жителі нам чітко і безпомилково вказали місце захоронення німецьких солдатів – глинище біля лісу. Після тривалих розкопок ми відкопали 11 тіл. Солдати були без верхнього одягу – без шинелей і  взуття(верхній німецький одяг та шкіряні черевики із залізними вставками по кругу відібрали місцеві жителі).

  Залишки німецьких мундирів добре збереглися в глині, тому без особливих проблем вдалося встановити їхні військові звання: 10 – єфрейтори, 1- фельдфебель(старшина) та рід військ – гірські стрільці. В задовільному стані збереглися нагрудні жетони, на яких начеканено дату народження та особистий  номер солдатів. По них і встановили вік німецьких солдатів: єфрейтори - 18-20 років, а фельдфебель - 30 років. У 2004 році останки німецьких солдатів були перевезені благодійним фондом до збірного цвинтаря у місто Жовкву Львівської області».

   Взагалі під час притулівського бою загинуло 50 німецьких солдатів, лише 11 із них знайдені та перезахоронені.

   Загиблі Другої світової війни були різних національностей, мали різні світогляди та визнавали різні релігії. Проте усі вони заслуговують на пам‘ять.

    У 2009 році за ініціативою та фінансовій підтримці мецената, власника Отроківського маєтку – Ігоря Скальського, у Притулівці запалав «голубий вогник», у село провели природний газ. Це була дійсно історична подія великої ваги, у село прийшло благо цивілізації. Газифікація такого невеличкого села була би утопічною мрією, якби не старання підприємця  та непереборне бажання притулівських людей. Після 1996 року в селі відбулося розпаювання землі та господарських споруд. На майнові паї був розподілений і млин між жителями Притулівки. В обмін на майнові частки млина, Ігор Скальський профінансував проведення центрального газопроводу по селі. Власником притулівського млина являється той же – Скальський, якого селяни називають «новим Мархоцьким». На даний час, у минулому славний млин перетворений на  - «Музей архітектурної спадщини».

Символічний пуск природного газу біля млина.

   4 вересня 2016 року у Притулівці відбулося урочисте відкриття оновленого переходу через річку Ушиця. Місцевий люд перехід називає – кладкою. Хочу зауважити, що такої потужної та надійної кладки через річку, у селі ще не було. Це величезне благо для селян, стало можливим завдяки старанню сільського активіста – Василя Гандзюка, голови  Дунаєвецької об’єднаної громади – В.В.Заєць, депутата Дунаївецької міської ради -  Л.Є. Красовської, не байдужих жителів Притулівки. Оновлений перехід був освячений отцем Василем.

 

Відкриття оновленого переходу – кладки.

   Крокуючи вулицями села, мимоволі кидаєш свій погляд на занедбані нежилі будинки, густі дерева, що переплелись між собою, повалені кам'яні мури. Все це разом створює якусь досить сумну картину. Адже, ще недавно, якихось 30 років назад, тут на повну вирувало життя. В людей, які вперше завітали до Притулівки, складається враження, що село - безлюдне. Але це не зовсім так.

   На даний час у селі проживає 85 чоловік, хоч приписаних до Притулівки нараховується 117. Село входить до Дунаєвецької об’єднаної громади, а до 2016 року було у складі Малопобіянської сільської ради. 90% місцевих жителів – люди похилого віку. Молоді жителі почали виїжджати із села ще у 1970-х роках, шукаючи кращої долі у містах Хмельниччини та всієї України. Цей процес продовжується і сьогодні. Причина лише одна – безробіття і відсутність перспективи.

   Не дивлячись на сучасні складні економічні потрясіння, село живе і в ньому будуть жити люди! Дуже надіюся і вірю, що Притулівка ніколи не зникне із карти України!

       Над Притулівкою сходить сонце… Сонячні проміння пробивають тоненьку пелену сивого туману, який ніби ковдрою накрив все село. Пробудилась річка, хлюпочучи густими хвильками. Легенький вітерець похитує верби та осики, гілля яких труться одна об одну, видаючи глухий скрегіт. У садках чути ранковий спів жайворонка та солов’я і їхня чарівна мелодія розноситься по всій долині…Жовтогарячі соняшники повільно підіймають свої голови, щоб також зустріти ранкове сонце. Червоні, білі, жовті, оранжеві, сині польові квіти, розкидані по обох берегах річки, уже п’ють ранкову росу. А висока нескошена трава наливається ранковим соком та видає свіжий духмяний аромат.

   Вже й заспівали перші півні – дзвінкоголосі сільські будильники. Десь там – вдалині, чути як поскрипує старий віз. Ранкову тишину розбуджує чийсь дзвінкий голос. А старий сивий млин, наче вартовий, зустрічає і проводжає все нову та свіжу воду невгамовної річки, яка заряджає життєдайною енергією село і людей.

    Ось і пробудилась від сну Притулівка. Починається новий день… Щиро вірю, що так буде завжди і так буде вічно! Божої благодаті Тобі  - Притулівко, на многії, многії літа!

Використана література

1.Афтаназі Р. Резиденції на давніх кресах Речі Посполитої. Подільське воєводство. Вроцлав. 1996.

2. Антоній Юзеф Роллє. Граф Редукс. – Дрогобич: Відродження, 2008.

3. Трубчанінов С.В., Винокур І.С..Історія Поділля та Південно-Східної Волині – Центр Поділлєзнавства, 1993.

4. Сергій Гандзюк.  Отроків. До кращого життя. – Дрогобич: Відродження, 2008.

5. Сутковецький Володимир. Віск і криця. – Хмельницький, 1990.  

6. Оліневич С.  Миньковецька Держава. – Дунаївці, 1993.

7. Наукові записки Центру Мархоцькознавства. (Упорядник В.А.Захар’єв). –. – Т.2, Т.3, Т.4,Т.5,Т.6,Т.7,Т.8..

8. Білий О.П., Білий П.А. Миньковеччина: історичний нарис. – Камянець-Подільський: Оіюм, 2004.

9. В.К.Гульдман.  Поміщицькі землеволодіння в Подільській губернії -   Камянець-Подільський, 1898.

10. Юхим Сіцінський.  Приходы и церви Подольськой  епархии - Камянець-Подільський, 1901.

11. Сергій Аргатюк. Нові факти про внесок роду Сцібор-Мархоцьких у заселення та освоєння околиць Одеси в першій половині ХІХ ст.. – 2016.

Зміст

Передмова __________________________________________

Заснування села______________________________________

Притулія - невід’ємна частина Миньковецької держави_____

Граф Ігнацій Сцібор-Мархоцький________________________

Притулія – весняна резиденція___________________________

Яке ж cвято Церери без Притулії?________________________

Храм Миру___________________________________________

Кінець існування Миньковецької держави_________________

Притулія і граф Людвіг Мархоцький___________________

Притулівський млин_________________________________

Притулівська церква_________________________________

Нащадки Людвіга Мархоцького_______________________

Це цікаво та корисно знати___________________________

Старий цвинтар_____________________________________

У Притулівку прийшла війна…________________________

Кінофільм «Циганка Аза»_____________________________

Притулівка сьогодні__________________________________